«Дикість — це круто». Аліна Паш про карпатське R&B, як цивілізація «захавала» людей, рейви та «гарячу» бійку з дівчиною у кіно — інтерв'ю НВ

10 вересня 2021, 18:34

Аліна Паш увірвалася в український музичний простір у 2018 році з дебютним синглом Bitanga. У своїй творчості співачка поєднує хіп-хоп і етно-мотиви, а також активно використовує закарпатський діалект.

Письменник Сергій Жадан в ефірі своєї авторської програми на Радіо НВ поспілкувався зі співачкою про те, на якій музиці вона зростала; її альтер-его — Поліну Гаш, свободу у творчості, майбутні прем'єри та зйомки у кіно.

Відео дня

Публікуємо скорочену і відредаговану версію розмови, повну версію інтерв'ю можна почути на платформі НВ Подкасти і офіційному YouTube-каналі радіостанції.

— Готуючись до розмови, я, ясна річ, подивився твій Фейсбук, чим ти живеш.

— В якийсь момент Фейсбук став дуже другорядною частиною соціальної активності. В Інсті більше, Тік-Ток скоро запущу. Я нарешті вигадала, чим би хотіла там дивувати людей. Я взагалі люблю робити щось найперша. Я не знаю, від чого це залежить, але мені б не хотілося робити так, як усі.

— Можеш поспойлерити щодо Тік-Току?

— Мені би хотілось розказувати про пережиті буденні речі. Раз в місяць я буду закопувати скарб, показувати, де він в Києві. І будуть люди, які його шукатимуть. Мені цікаво, коли є якась активність, якась, можливо, містерія. Хочу нарешті показувати те, що я малюю, але воно, мабуть, непрофесійне. Я малюю від душі. Це вводить в максимально медитативний стан, який мені потрібно мати. Тому що в якийсь момент зрозуміла, що я замахалась. Купа всього відбувається в житті, я цьому безмежно рада, але часом варто зупинятися, щоб не перегоріти.

Facebook/Alina Pash/by Nathan Daisy
Фото: Facebook/Alina Pash/by Nathan Daisy

— На сцені ти спілкуєшся з великою кількістю людей: багато віддаєш, очевидно, багато отримуєш. Але так чи інакше цей обмін енергії потребує потім тиші.

— Малювання дає мені ось цей момент відключення. Я ще медитую, займаюся йогою — це класні штуки. Дуже довго до них йшла. І я хочу про це теж розповідати. Тому що, я впевнена, є ті люди, які вагаються і не розуміють, чим зайнятися. Я не надто цим займаюся, все роблю по своїм відчуттям. Намагаюся знайти баланс для того, щоб мені було радісно жити.

— Для тебе соціальні мережі, зокрема Інстаграм — це можливість ділитися, спілкуватися?

— Я веду всі соцмережі сама. І на коментарі часом відповідаю, вигадую конкурси. У мене немає величезної команди, яка думає зі мною якісь мемчики — креативлю сама. І мені подобається в цей процес себе включати. Тому що я розумію, що це цей ріст, який колись ще мені буде потрібен. Мені подобається селф-мейд [люди, які досягли успіху самостійно — ред.]. Це складніше, це довше, але це те, що мені з самого дитинства подобалося. І мені ці птахи у золотих клітках у казках завжди здавалися прототипом того, ким я не хотіла бути. Мені подобається свобода. Я із Карпатських гір, де ця свобода кричить. Слава Богу, мене столиця не зламала. Були, звісно ж, моменти турбулентності, але цю свободу я до сих пір відчуваю в собі. Про неї говорю музикою, візуальними рішеннями і взагалі своєю творчістю.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

— У тебе завжди дуже яскраві, несподівані образи. І видно, що вони диктуються передусім твоїм бажанням знайти себе.

— Я розумію, що моя кар'єра проявила себе в той момент, коли я себе прийняла, як карпатську дівчину, яка робить на своїй мові, експериментує, дружить з інтелектуалами і сама начебто хотіла бути такою, росте і не цурається того. Наприклад, коли я приїхала до столиці з села. Були моменти, які я не розуміла, не зналася на чомусь. Круто було не цуратися себе, трошки такої, мабуть, недорослої, яка тільки вчиться. І я би радила людям теж не цуратися того, що часом ви можете бути, як то кажуть, «не далекими». Але головне, що ви відкриті до навчання, відкриті до світу, з усмішкою йдете до нього. І це мені допомогло прийняти в собі цю карпатську тему.

— Про Карпати. Видно, що для тебе це місце сили. Цей ландшафт, мабуть, насправді важливий?

— Важливий. Я туди намагаюся їздити по можливості. Хотілося б частіше, адже там повноцінно наповнюється тіло і душа. Там живуть мої родичі, багато друзів. І я ці конекти не забуваю. Щоразу, коли приїжджаю, маю фідбек класний, вони підтримують мене. А мені хочеться бути кращою для них.

Аліна Паш у Карпатах (Фото: Facebook/Alina Pash)
Аліна Паш у Карпатах / Фото: Facebook/Alina Pash

Можливо, це кліше, але Карпати — це скарбниця України, де збереглися традиції. До сих пір живуть в селах люди, які шанують традиції. Нам потрібно їх берегти. Там наша ідентифікація. І мені хочеться про це говорити по-новому.

Моя музика — експериментальна. Вона не зовсім комерційна. Коли мене питають, яку ти музику робиш, то я кажу, що це фьючер-фолк-хоп [future-folk-hop]. Останній альбом РозМова, який був випущений у квітні, повністю українською мовою. Там уже не було вмішувань ні англійської, ні російської, ні італійської, ні албанської мов. Зараз від сумного фольку я переходжу до українського R&B. Мені здається, що на наших просторах ще чистого R&B немає.

— Або ту музику, що є, мабуть, важко назвати R&B. В твоєму українському R&B залишиться етніка?

— Мені хочеться зробити карпатське R&B. Етніка завжди буде. Я не хочу взагалі від цього далеко тікати. Я зрозуміла, що мої експерименти за три роки часом заносили в різне. Було менше етнічності і я розумію, що людям складніше ідентифікувати. Коли я за кордоном виступаю, бачу, що найбільше їх вражає цей етнічний фон, тому що він в мені максимально природний. Я стібуся у своїх треках про нових етно-співачок, які намагаються на себе навішати купу всього, але у них не виходить природньо. Тому що вони це роблять, щоб бути у тренді, а в комусь це тече по-справжньому.

— А в твоєму дитинстві ти чула співи, рідні часто співали?

— Так, в мене співуча родина. Можливо, не так, як на Гуцульщині. Є гуцули, є лемки, є бойки. То ми там, де Бойківщина, трошки нижче, там, де цивілізація захавала людей швидше. І в поганому розумінні. Там люди почали уже відхрещуватися від своїх традицій. З кожним роком я бачу, що на Різдво все менше дітей приходить колядувати. У свій час я ходила по всьому селу і в кожній хаті співала іншу колядку — знала їх просто мільйони. І я обов’язково колись випущу збірку колядок.

Аліна Паш в дитинстві (Фото: Facebook/Alina Pash)
Аліна Паш в дитинстві / Фото: Facebook/Alina Pash

— Мені здається, що страшенно важливо, що в нас етнічна музика, фолк сьогодні присутні всюди, що це не є чимось маргінальним, екзотичним. І ти не просто фолькова співачка, ти популярна, медійна. І крім танцювальних ритмів, ти піднімаєш ці пласти.

— Саме у альбомі РозМова я зверталася до драматичних фольклорних мотивів. Але я намагаюся робити забаву і собі, і людям; показувати, що це не якась архаїчна історія, притрушена пилом. Наша музика класна, багатогранна. І мені дуже хочеться бути представницею української карпатської музики на світовій арені. Я знаю, що ціль досить висока, але, мені здається, її можна досягнути.

— Ти була в Румунії, в Польщі. Які враження після перерви, пов’язаної з COVID-19?

— Так скучила за виступами! Скучила за реакцією, як я співаю українською мовою пісні, а люди тащаться. Люди не розуміють діалектові слова, але їм подобається. І це вау. І мені хочеться це робити. Я виступала і в Берліні, в Ізраїлі. Крім діаспори приходили люди, які лише англійською розмовляють, а потім писали мені в соціальних мережах: «Вау, де дістати твій вініл?»

— Якщо подивитися на нашу історію музики останніх 30 років, то успіхи, перемоги, які в нас з’являлися, вони ж зазвичай були пов’язані саме з етнічною музикою. І Руслана, і Джамала, і ДахаБраха — це все етніка. Виявляється, цим ми і цікаві світові.

— Я думаю, що в українській етніці глибоке коріння. І людство відчуває, що воно не насаджене, придумане, а воно таке глибинне і своє. Я бачу, коли співаю перероблені древні пісні, що вони найбільше торкаються сердець людей. І я буду це надалі робити — ось цю карпатську дівчину буду в собі берегти. Мені пощастило з першою піснею і кліпом відразу на якийсь щабель дістатися. Це щось було супер-нове. І я рада, маю послідовників — після того всі почали намагатися робити схожі віжуал, звучання.

— Згадай нашу музику в 1990-х, 2000-х. Не знаю, чи ти погодишся, але мені здається, що українська музика останні 10 років настільки цікаво розвивається.

— В нульових було якось так дивно. В 1990-х ще були моменти проміння — із Червоною Рутою щось проявлялося. Тоді було цікаво. А потім в 2000-х я реально відчувала навіювання цієї естради, глянцю. Всюди пахло цим, а мені не подобалося. І тому для мене 2000-і — це американщина. Я слухала звідти все! Мама давала слухати Prodigy, Майкла Джексона, Prince. Це була класна музика. Батько був більше за Кіно, Табулу Расу, Океан Ельзи.

— Ти говориш про якісь мотиваційні речі: про те, що хочеш комусь щось пояснити власним прикладом, що хочеш щось показати, хочеш чогось навчитися.

— Тільки так і можна — показуючи на власному прикладі, тому що комусь казати про щось не має сенсу. Я, на жаль, обпеклася, відкривши свій лейбл минулого року, який називається Bitanga Blood. Тобто хуліганська кров. Бітанго — це бешкетник. І я обпеклася чим? Я почала десь із свого польоту розповідати молодим артистам, як краще робити, виховувати їх. Але це все не працює — варто показувати тільки на власному прикладі. Це супер-досвід — я не очікувала, що буду уже відкривати лейбл. Це було таке дике рішення, але завдяки йому я виросла в своїх людських якостях на три голови вище, з'ївши цього іншого людського гімна — артистичного.

— Я східняк — все життя живу на сході. І я розумію, що в нас трішки різний темперамент, відчуття часу, ритму.

— Я б із радістю поїхала подосліджувати музику туди. У захованих селах до сих пір живуть ті люди, які мають рідкісні фольклорні інструменти. Мені це просто дико подобається. І взагалі цей обмін треба робити. У Львові ми атмосферно джемили. Воно відбувалося дико. І люди були в шоці від цієї відкритості. Хочеться показувати, що насправді ця відкритість, дикість — це нормально і круто. І дуже класно вчити людей позбуватися цих бар'єрів.

— А як, власне, позбуватися бар'єрів? Як подолати власний страх, свою закритість? Як бути відкритим, як бути щирим?

— Досліджувати себе. Не боятися заходити у темні кімнати свого дому. Я в дитинстві дуже боялася темряви. Тепер я в темряві живу, але я є промінчиком світла. Просто прийняття цієї темряви — момент складний і страшний для людей. Та я б радила досліджувати себе. Тому що у кожного є свій куток темряви і ти ніколи можеш знати, який він у кому. Ніколи не скажеш точний рецепт, як бути щасливим.

Я шукаю те, що мене робить щасливою. Сюди я до вас приїхала на велосипеді. Така класна погода, проїхалася по Подолу — прикольно задуматися над теперішнім моментом. Мені 28. І мені абсолютно подобається свій вік. Часом я себе почуваю 12-річною дитиною. І це мені теж подобається.

Аліна Паш та Apashe під час зйомок спільного кліпу (Фото: Facebook/Alina Pash)
Аліна Паш та Apashe під час зйомок спільного кліпу / Фото: Facebook/Alina Pash

— Містицизм для тебе, мені здається, важливий в усьому тому, що ти робиш. І він у тебе насправді не темний. Питання стосується появи Поліни Гаш. Це жарт чи з цього може вийти якийсь проект?

— Поліна Гаш — це проявлення такої альтер-его. Або я би навіть назвала це такою своєю сестрою. Півтора роки назад мене так назвала моя подруга, з якою ми танцювали в колективі. Я вирішила, що, в Аліні Паш я не можу вміщувати абсолютно всі направлення музики.

До прикладу, в мене є любов до рейв-культури. І я її стовідсотково не могла вкласти в Аліну Паш. Тому що Аліна — це про Карпати. А Поліна Гаш — це, мабуть, проявлення цієї дівчини, яка багато де побувала. Народилася вона на Подолі, тому що зараз в Україні відбувається надзвичайний культурний феномен, особливо — в електронній музиці. Багато хто називає Київ новим Берліном і це не випадково. Відбуваються вечірки за участі міжнародних діджеїв, колективів. Нещодавно був фестиваль вільної музики та мистецтва Brave! Factory. Дуже поважаю цей фестиваль за те, що вони дають відчуття новини, свободи. Зроблено все креативно, артово, красиво. Публіка красива. Вони приходять туди, як на свято. І там не тільки техно, хаус, а є авангард. Для українців це чудова платформа, але на фестивалі були не тільки українські музиканти. Історія молоді відбувається на цих рейв-концертах, рейв-вечірках. Це якийсь протест! І ця енергія мені дуже подобається.

Поліна Гаш - альтер-его Аліни Паш (Фото: Facebook/Alina Pash)
Поліна Гаш - альтер-его Аліни Паш / Фото: Facebook/Alina Pash

— Мені цікаво, як ця клубна культура в нас розвивається. Наскільки вона виглядає більш цивілізованою порівняно з тим, що було у 1990-і та навіть ще в 2000-і. Це люди, які поважають себе, поважають свій час, поважають своє довкілля і поважають людей довкола себе?

— У цих клубах — культурних осередках — ти рідко зустрінеш якихось биків, агресивних людей. Тобто там знають, як ставиться один до одного. Звісно, буває момент, коли на ранок вечірки ти можеш зустріти п’яного або веселого. Але його ти можеш зустріти і деінде. І тому називати це якимись наркопритонами — дуже-дуже не круто.

— Ще одна галузь твоєї діяльності — кіно. Ти ж у кіно знялася? Розкажи, будь ласка, прем'єра у жовтні?

— У жовтні. Бурштинові копи. Мій дебют в кіно. Уже 7 жовтня можна буде дивитися в усіх кінотеатрах країни.

— Яка там роль? Ти не коп?

— Я не коп. Там є темна жінка — Лара Крофт на мінімалках, або ні. У мене роль дівчини, яка є хитрою, інтелектуалкою і дуже сексі. Мабуть, я так не одягаюся ніде, в мене досить закриті костюми, а у фільмі образ дерзотної жінки — Віти. І вона з пістолетом нормально вправляється. Найцікавішою була хореографія бійки з іншою дівчиною. Нещодавно подивилася демо, і я пишаюся нами: ми це зробили досить таки гаряче.

— Але без якихось фатальних наслідків?

— З наслідками трохи. У мене був момент, коли я мала взяти її за волосся і вдарити об скло. Але я якось захопилася і замість скла вдарила в величезний уголочок. Думала, що нормальну шишку наб’ю, мені так було соромно. Потім вона мені дала трошки більше, ніж треба.

— Це не єдиний фільм, в якому ти встигла знятися за минулий рік. Розкажи про інший.

— Інший фільм режисера Семена Мозгового, вихідця з театру Дах. В його доробку вже кілька фільмів. І цей називається Свято хризантем. Я знаю, що процес зйомок ще не закінчений. Це більш фестивальний формат — артхаус, але все дуже красиво. Ми знімали в Македонії. І я грала роль жінки-статуї з вищим розумом. І все буде в монохромі — ч/б. Виглядає вау, я дуже чекаю, коли вони все дороблять.

— А коли прем'єра, ще невідомо?

— Поки що невідомо. Їм треба дозняти якусь кількість матеріалу. Але замахнулися вони дуже нормально. І я пишаюся, що теж є частиною тієї історії. І зрозуміла після цієї зйомки, що я хочу точно ще.

— А це відчувається, що кіно, мабуть, твоя стихія.

— Затягує! На концертах я теж драматично передаю свої відчуття. Я би хотіла більше це відкривати. До речі, дай Боже, в жовтні випустити кліп, на який мене надихнула [сербська мисткиня] Марина Абрамович. Вона влаштовує перфоманси, де перевіряє, як люди взаємодіють із нею, із простором. Я вже чекаю, коли ми зможемо це доробити і показати. Тому що ще весною ми мали відео викласти. Поділюся з тобою наболілим. Візуальна частина для артиста — вагома, не тільки музична. І я наскладала грошей (складно зараз робити кліпи з розмахом, тому що вони коштують багато, а зараз ми заробляємо в рази менше) і ми зняли кліп, який коштував не дешево. Коли я подивилася перший монтаж, потім другий, третій, то зрозуміла, що в кінці-кінців не вийшло. І я зрозуміла, що вклала гроші в те, що мені не подобається. Це три хвилини провалу. Я вирішила кліп не випускати. Зібрала команду і знімала ще раз.

— Ця історія мала би багато кого мотивувати, як треба працювати, як не можна йти на компроміси із самим собою.

— Розумію, що врешті я буду собою пишатися, але це мені вартувало крові. Але мені подобається, що я іду до кінця. Якісне можливо робити в Україні. Я не хочу говорити про докторську ковбасу і про майонез. Досить цього всього. Мені реально не дуже подобається ця колхозятіна, яка десь гіпер-популярна. І на жаль, наші креативні і цікаві артисти часом спускаються до цих низовин. І десь мені не соромно їх не те, що критикувати, а просто сказати про це.

— А з іншого боку є історія про те, що треба йти до кінця, щоби бути задоволеним тим, що ти робиш.

— І вимагати якості. Вона можлива в Україні. І я бачу купу класних артистів, які працюють на якість. Хочу їм допомагати, хочу з ними тусуватися, хочу розуміти, що є поняття якоїсь там комуни і дружби. Але це теж складний процес.

Показати ще новини
Радіо НВ
X