Трагедії та злочини. Рецензія на фільм Мстислава Чернова 20 днів у Маріуполі

Чернов починав вуличним фотографом у своєму рідному Харкові та з часом став одним із найвідоміших у світі українських фотожурналістів. Наразі він працює на Associated Press.

Саме за їх завданням Мстислав разом із ще одним відомим репортажним фотографом Євгеном Малолєткою та польовою продюсеркою Василісою Степаненко прибули 24 лютого у Маріуполь, який на їхніх очах із прифронтового міста під постійними обстрілами росіян почав перетворюватися на руїни.

Відео та фотоматеріали, відзняті журналістами тоді, у лютому-березні 2022-го, облетіли весь світ. Зі збережених невикористаних відео Чернов створив цей фільм — свідоцтво стрімкої трагедії та злочинів за межами розуміння.

1. Сюжет

На відміну від Мантаса Кведаравічюса, якому не пощастило бути обмеженим у пересуваннях містом та який потрапив у полон до росіян, Чернов разом із Малолєткою та Степаненко навпаки — постійно пересувались Маріуполем, що дозволило їм зафіксувати різні сюжети.

Бомбардування передмість, околиць, окраїн, пологового будинку, дворів, загибель дітей, шматочки новин закордонних ЗМІ - як результат роботи журналістів, огидна пропаганда росіян — як спроба перевернути правду догори дриґом: 20 днів у Маріуполі — це ладно скроєний репортажний пазл, який дивитися важко, часто до сліз, але необхідно.

Фото: @Sundance

2. Виконання

Необхідно дивитися не тільки як свідоцтво. Звичайно фільм Чернова працює й на цьому рівні. Звідси й сльози: рана ще не загоїлася та не зрозуміло, чи загоїться взагалі, плюс — будь-хто, наділений базовим рівнем емпатії, не зможе не відчути біль людей, які за буквально декілька днів втратили все. Домівки, бізнес, рідних.

Маріуполь — це сотні тисяч безглуздо зруйнованих життів. Забувати і пробачати це неможна.

Але, завдяки вмілому монтажу та режисерським рішенням 20 днів у Маріуполі, — це ще й лікбез на тему важливості фіксування інформації, доступу до інформації, її розголошення. Чернов сам про це говорить з кимось із солдат, коли місто ще більш менш ціле: «Це історична війна. Не документувати не можна».

Саме цей нерв, цей потяг відчувається й завдяки хронології подій: на самому початку вторгнення РФ деякі жителі Маріуполя реагують на камеру в руках Чернова непривітно; мабуть їм здається, що журналіст, знімаючи їх розпач, жадає рейтингів, хайпу. Та пройде декілька днів і лікарі та поліцейські будуть чи не наказувати Чернову та його групі знімати, знімати, знімати.

Батько поруч із загиблим сином, мертве 18-місячне немовля серед інших тіл у підвалі лікарні, розбомблений пологовий, влучання танком із Z-свастикою в житловий будинок. На певному етапі деякі мешканці Маріуполя зрозуміли, що ці матеріали, винесені на перші шпальти світових ЗМІ, росіян не зупинять, але документація їхніх злочинів надасть тому, що відбувається, хоч якийсь сенс. Страшний, але єдиний можливий обмін, який є у владі журналіста.

Дайджест головних новин

Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV

Підпишись

Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Характер бойових дій задавав темп самому фільму. Ось камера фіксує черговий напружений епізод — героїчні спроби лікарів врятувати життя. Обстріли в цей час продовжуються. В коридорі біля операційної на результати спроб чекають рідні пораненого. Для них все закінчується трагедією. Після цього інтенсивність того, що відбувається на екрані спадає: видно, що режисеру треба не тільки в черговий раз знайти десь зв’язок, щоб передати відзнятий матеріал у зовнішній світ, але й самому видихнути від побаченого. Видихнути треба і глядачу.

Весь фільм побудований в цьому ритмі: фіксація жаху як емоційний пік репортажу, відступ-видих як «відпочинок», нарізка того, що ми тільки що побачили з перших рук, у новинах по всьому світу, і так по спіралі, занурюючись все глибше в пекло.

До речі, цей контрапункт — репортаж Чернова з місця подій, який через хвилину дублюється по CNN фотографією Євгена Малолєтки, — додає їхній подорожі по Маріуполю додатковий ефект достовірності, близькості і масштабу. А ще він демонструє, як працюють журналісти в гарячих точках планети. Більшої наглядності придумати неможливо.

Фото: @Sundance

Разом із тим видно, як увага до людини, гуманізм, співчуття, якими керується Чернов як фотограф, переходять до іншого медіуму, яке він вирішив спробувати — документальної стрічки. Фільм 20 днів у Маріуполі сповнений коротких та неймовірно трагічних людських історій. Режисер делікатно розпитує мешканців міста: що вони відчувають? Що із ними відбулося? Як їх звати?

Спокійний, навіть трішки відсторонений голос Мстислава за кадром, дає пояснення тому, що ми бачимо у кадрі. Його коментарі прості: нові рани на тілі міста кожного дня, ми побачили вже стільки смертей — невже ще більше щось змінить, десь в цих чорних мішках лежать ті діти, яких ми зняли раніше.

Здається, тільки один раз в голосі Чернова чутно роздратування — коли він натрапляє на групу агресивно налаштованих містян, які переховуються у під'їзді звичайної багатоповерхівки. Відірвані від правдивої інформації, люди починають повторювати наративи російської пропаганди, що в умовах, коли на них же падають російські бомби, не може не розчаровувати.

Тут знову ж таки проглядається один з головних лейтмотивів фільму Чернова — важливість донесення до людей фактів. Так, кожна нова смерть — трагедія, і, побачена на власні очі, вона може заставити руки опуститись, але про неї все рівно треба розповісти, щоб можливо в майбутньому таких трагедій стало менше.

20 днів у Маріуполі — це світло проти пітьми в інформаційний битві.

20 днів у Маріуполі — вердикт NV

10/10

Всього пара тижнів знадобилася росіянам, щоб люди в півмільйонному Маріуполі пройшли шлях від звичайних життів до закопування трупів у дворах та використовування заряджених від генераторів мобільних телефонів тільки в якості ліхтариків: щоб було не так темно спускатись в підвали.

Мстислав Чернов разом із Євгеном Малолєткою та Василісою Степаненко здійснили журналістський подвиг (вони єдині з представників ЗМІ, хто лишився в місті працювати) та прожили ці тижні разом із мешканцями Маріуполя, щоб дати нам уявлення про масштаб трагедії та злочинів. Важко уявити, що б було, якби ті кадри, які вони посилали з місця подій та які можна побачити у цьому фільмі, не були зняті. Тоді, невисвітлені, всі ці смерті точно були б марні.

20 днів у Маріуполі

20 Days in Mariupol

2023 рік

Україна, США

Режиссер — Мстислав Чернов