З міста виїжджали чотири з половиною доби. Волонтерка Ірина Саліхова — про евакуацію з окупованого Херсона, допомогу місцевим і Золоте серце

NV розпочинає серію публікацій про життя та боротьбу українців до річниці повномасштабного вторгнення РФ 24 лютого.

Ірина Саліхова — волонтерка родом з Херсона. До початку повномасштабної війни викладала танці у власній студії та займалася журналістикою. Після початку повномасштабної війни започаткувала волонтерську ініціативу Котики-патріотики. Разом з однодумцями сфокусувалися на закупівлі медикаментів для херсонців — партії життєво необхідних ліків поставляли мешканцям міста навіть через російські блокпости.

Після евакуації з Херсона тимчасово виїхала разом з чоловіком до Одеси, потім подружжя переїхало до Києва. Наприкінці грудня 2022-го, до Дня волонтера, отримала з рук президента Володимира Зеленського відзнаку Золоте серце.

Репортерка NV Саша Горчинська поспілкувалася з Іриною Саліховою про те, яким був для неї рік повномасштабної війни, умови, в яких працювали і працюють Котики-патріотики, а також про те, як мешканці Херсона живуть під постійними обстрілами після деокупації.

— Згадуючи цей час рік тому, чи могли тоді уявити, що все обернеться так? Адже у кінці січня 2020-го якраз активно обговорювали, чи Путін нападе, чи варто збирати «тривожну валізку» і кудись виїжджати, та багато хто не вірив у реальність таких прогнозів.

— До повномасштабної війни я займалася журналістикою. Крім цього, останні десять років у мене в Херсоні функціонувала власна студія соціальних танців — там я викладала сальсу і бачату.

Коли почалися розмови про ймовірне вторгнення, ми з родиною планували собі два паралельних сценарії. Згідно з першим, ми зібрали тривожні валізки. Згідно з другим, продовжували працювати, як завжди, і навіть планували взяти кредитування на відкриття власного бізнесу в Херсоні. Планували взяти приміщення студії у повну аренду та відкрити там великий танцювальний центр.

Коли почалася повномасштабна військова агресія, першу добу ми родиною обговорювали, що робити, виїжджати, чи ні, а на другу добу почали активно волонтерити. Тоді міська влада закликала волонтерів і просто небайдужих людей приносити кровоспинні, бинти, інше, щоб врятувати бійців, які перші кілька днів намагалися відстоювати Херсон.

— Початок повномасштабної війни змусив багатьох людей в Україні активізувати нові навички й уміння. Як це відбувалося у вас? Ви діяли інтуїтивно, чи просили підтримки, порад у тих, хто вже мав схожий досвід?

— В мене мама — медик. Я бачила, що найбільший запит, який ніхто не закриває, це, власне, медикаменти. Були волонтери, які закуповували продукти, ще щось, але з медикаментами була найгостріша криза.

Ми зверталися до лікарів, щоб знати, до яких лікарень і до яких відділень надходять поранені бійці. Завідуючі цих відділень казали, що саме потрібно, в якому дозуванні й у якій кількості. Вже від цього ми «танцювали», і закуповували все, що було необхідно.

Коли ми розширили нашу команду згодом, у нашій команді було двоє медиків, які допомагали нам вирішувати складні питання. Наприклад, коли надходили заявки на ліки, які видаються тільки за рецептом, вони наголошували, що краще уточнити інформацію, перевірити, чи цей рецепт дійсно справжній. Іноді ми також проводили онлайн-консультації з лікарями.

Медикаменти ми закуповували у Харкові, Дніпрі, Одесі та Львові. Деякі аптеки входили в положення і деякі рецептурні препарати продавали нам навіть без рецептів. Тому що були випадки, коли рецептурний препарат, наприклад, від епілепсії або хвороби Паркінсона — життєво необхідний для підтримання нормального стану людини. Якщо не надати лікування вчасно, потім вже просто не буде кому виписувати ці рецепти.

Деякі медики навіть під час окупації залишалися в Херсоні й продовжували супроводжувати своїх пацієнтів, вони зв’язувалися з нами і повідомляли, які препарати їм потрібні.

— Розкажіть про свою діяльність в той період, коли Херсон був у окупації. Як допомагали, кому, які способи для цього знаходили?

— Вже коли ми опинилися в окупації, в аптеках дуже швидко почали закінчуватися медикаменти. Нам стали надходити заявки від місцевих жителів. Тоді ми трохи розширили свою команду, домовлялися з іншими волонтерами, як доставляти такі речі з не окупованих територій на Херсонщину.

Після того, як Херсон опинився в окупації, деякі препарати в аптеках замінили на російські аналоги. Люди відмовлялися брати ці медикаменти. Навіть якщо якісь інші місцеві волонтери закуповували для них необхідні препарати, херсонці могли не брати їх, адже не хотіли російське. До нас зверталися, тому що знали, що ми не пропонуємо російські медикаменти. Це викликало довіру.

— Коли вирішили все ж таки покинути місто? Чи правда, що на евакуацію ви витратили кілька діб?

— Я знала, що волонтерів шукають. Особливо тих, хто має проукраїнську позицію. У них було два сценарії: або відловлювали і кидали «на підвал», або схиляли до співпраці. Якщо схилити не виходило, поверталися до сценарію номер один.

Більш того, я — членкиня Національної спілки журналістів України, а окупанти в один з перших днів захопили будівлю місцевої ТРК, де лежали списки всіх членів НСЖУ з адресами і номерами телефонів. Тобто знайти мене не було проблемою, якби вони задалися такою ціллю. Ми розуміли, що рано чи пізно нас [з чоловіком] знайдуть. Рішення виїжджати ухвалили, коли на Херсонщину заїхала чергова група зачистки. Вони почали шукати волонтерські штаби і планомірно виловлювали людей по одному. Тоді чоловік сказав мені: «Як хочеш, але завтра ми виїжджаємо».

Це був кінець квітня. Перед тим я читала в соцмережах дописи, де люди жалілися, що цілих 12 годин добиралися з Херсона до Миколаєва. Коли вибиралися ми, у нас це зайняло чотири з половиною доби. Для мене це був прецедент, адже я регулярно моніторила соціальні мережі й до нас таких випадків не було.

Вже після того траплялося, коли люди ночували під блок-постами по три, п’ять днів, по тижню. Але і це, як згодом виявилося, ще не було межею. Потім людим стояли по три-чотири тижні в чергах на виїзд. Наприклад, у Запорізькій області окупанти розстрілювали градами цілі колони людей, які стояли в таких чергах. Було дуже багато страшних і незрозумілих історій. Я не розумію багатьох дій армії агресора, тому це не просто коментувати.

Певний час після виїзду з Херсона ми провели в Одесі, потім переїхали до Києва.

— Я читала, що назву ініціативи — Котики-патріотики — ви придумали, бо до того називали так свого кота. Ви виїжджали разом з ним? Як він переніс дорогу?

— Так, мого кота звати Саймон. Раніше, коли я з ним бавилася вдома, казала йому: «Ах ти ж котик-патріотик!»

Поки ми ще були в Херсоні й якийсь час ховалися по конспіративних квартирах, Саймон деякий час жив у моєї мами. Коли ми таки вирішили виїжджати з міста, то швидко спакували речі, кота. Також взяли з собою сина моєї подруги. Йому на той момент було 17 років, от-от мало виповнитися 18, і подруга дуже переживала, що його призвуть до армії окупанта. В такому складі ми й поїхали: я, мій чоловік, моя мама, кіт і дитина моєї подруги.

— Чи не було вам страшно?

— Страшно було потім за тих, хто залишався у Херсоні. Тому що будь-яке повідомлення до них або будь-який дзвінок міг стати компроматом. Там були блок-пости [окупанта]: одні — стаціонарні, інші — мобільні, коли вони годину стояли в одному місці, годину — в іншому. Тож [окупанти] могли зупинити випадкового перехожого, взяти в нього телефон і починали читати листування.

Приводом для запитань могло бути просто листування українською мовою. В мене була ситуація, коли на одному з блокпостів російські військові влаштували мені кількагодинний допит, бо побачили в моєму телефоні багато листувань українською. Я пропонувала їм перекласти, якщо вони щось не розуміють. Їм же не сподобалося ще й те, що я так з ними говорю.

— Як працюють Котики-патріотики зараз?

— Хтось з наших волонтерів виїхав, хтось ще в липні сказав, що вони втомилися волонтерити, адже в окупації робити це — нелегко. Тому з липня наші заявки роздає інший волонтерський штаб у Херсоні. Цих людей я знала ще до початку війни, знаю, що вони були завжди соціально активними, також нормально заробляють самі, тож точно не будуть красти гуманітарку абощо.

Двоє волонтерів виїхали в Чернівці: якщо там при волонтерському штабі є можливість доставити у Херсон дитячі підгузки чи засоби гігієни, вони передають все це мені, а я відправляю херсонцям. Деякі волонтери, які зараз також живуть в інших містах України, допомагають закривати фінансові збори: роблять репости про збір грошей у соціальних мережах, розповідають про нашу ініціативу друзям і знайомим, збирають кошти серед них, а потім скидають нам. Тобто мережа ще є, але просто працює не так активно, як це було раніше.

— Як змінювалися запити людей до вас як до волонтерки за цей рік?

— Зараз найпоширеніші запити — це на гігієну, підгузки, побутову хімію. Багато людей залишилися без джерел доходу, не можуть знайти собі роботу.

Херсонщина — аграрний край. Навесні і влітку на Херсонщині залишався весь врожай, тож, у порівнянні з іншими окупованими територіями, проблем з забезпеченням продуктами харчування там не було. Проте ми маємо розуміти, що на цей сезон таких врожаїв на Херсонщині вже не буде, адже багато хто з фермерів або збанкрутували, або повиїжджали. Бізнес, який працював там раніше, вже не працює в повній мірі. Тож треба готуватися до того, що ситуація буде критичною.

— Чого найбільше потребують херсонці після звільнення міста?

— Ми дуже сподівалися, що після деокупації Херсона до нас як до волонтерів зменшиться кількість запитів, тому що прийде місцева влада, яка візьме на себе всі ці задачі. Та сталося не так, як гадалося: після деокупації Херсона кількість запитів на медикаменти навпаки зросла.

Я спілкувалася з власниками аптек щодо того, чому вони не відкривають у Херсоні свої заклади. Причина — цілком логічна: вони не хочуть ризикувати ані своїм персоналом, щоб не нести відповідальність за їхнє життя та здоров’я, ані товарами, адже аптечні препарати дорого коштують — повністю наповнити аптеку коштує мільйони гривень. Тому що за нинішніх умов прилетіти в цю аптеку може в будь-який момент.

Є кілька аптек, які відкрилися і працюють у Херсоні. Але по-перше, туди не завжди завозять якісь специфічні дороговартісні препарати, як-от для онкохворих, наприклад. По-друге, у такі аптеки не завжди зручно добиратися. По-третє, у людей не завжди є фінансові ресурси на придбання дороговартісних ліків.

— Чи багато херсонців, які покинули місто напередодні окупації, повернулися туди після звільнення? Як вони переживають постійні обстріли і ракетні атаки зараз?

— Людям, які були змушені виїхати, дуже важко: треба платити за оренду житла, шукати роботу, а з обома ситуаціями в країні зараз ситуація дещо критична. Всі дуже виснажені, великого попиту на роботу зараз немає, тому що деякі сфери практично «позагиналися» за час повномасштабної війни.

З іншого ж боку, хтось пробував повернутися в Херсон після звільнення міста. Але, поживши якийсь час під звуки постійних прильотів, у квартирі без опалення і світла, не зумівши знайти роботу там, люди приймають рішення виїхати знову.

Загалом, я не чула, щоб до міста поверталося дуже багато людей. Скоріше навпаки, вони продовжують звідти виїжджати.

— Чи є у вас бажання повертатися до танців зараз?

— Спершу в мене був такий емоційний стан, що я не могла танцювати просто фізично. Люди, які займалися зі мною в студії, писали, мовляв, давай спробуємо збиратися хоча би раз на тиждень. Але мені було дуже важко. Потім вони почали скидати мені відео: одна дівчина прислала, як вона танцює у себе в підвалі, в укритті. Це одночасно і підтримувало і розчулювало мене. Пізніше мені надсилали також відео, де люди починають збиратися маленькими групками танцюють.

Коли ми виїхали до Одеси, де я знаю багатьох тренерів і викладачів танцювальних студій, вони довго намагалися витягти мене на танці. Я не могла, адже дуже сильно вплинув стрес.

Через три місяці я здалася і таки пішла на танці. Тому що це — не лише про фізичну активність, це і про соціалізацію, і дуже сильний інструмент емоційної підтримки, і про компанію людей, які тебе позитивно сприймають і намагаються всіляко підтримати.

Зараз у Києві поки що немає можливості займатися танцями, адже ми поки не до кінця завершили переїзд, крім того, намагаємося якось волонтерити. Тож на хобі часу не вистачає.

— Давайте поговоримо трохи про Золоте серце: чи була ця нагорода для вас очікуваною?

— Ввечері 5 грудня 2022 року, на День волонтера, мені зателефонували з незнайомого номера. Я здивувалася, але підняла слухавку, поставила телефон на спікер, сиділа поряд з чоловіком. Хлопець, який телефонував, представився, сказав, що він з Офісу президента. І що цього року започатковано нову нагороду — Золоте серце. Президент обиратиме 50 волонтерів з різних куточків України, яких буде представлено до цієї нагороди.

Як виявилося, мою кандидатуру подала Українська волонтерська спілка — це дуже крута організація, яка співпрацює з ГО по всій країні, також підтримує волонтерів на окупованих територіях. В якийсь момент вони підтримували і Котиків-патріотиків — скидали два транші грошей на закупівлю медикаментів для жителів окупованого тоді Херсона.

На нагородженні також були присутні й інші волонтери, в основному, це були ті, хто допомагає армії. В нас був невеликий кава-брейк перед самою церемонією. Вони обговорювали між собою, де купити дрони і ще якісь важливі речі для військових. Я ж стояла в стороні, пила чай і жувала тістечка. Ці люди звернули увагу на мене, з’ясували, що ми не знайомі, й почали розпитувати, чим я займаюся. Я стала розповідати їм про діяльність Котиків-патріотиків, і вони сказали: «Та це ж неможливо!»

— Що саме — неможливо?

— Неможливо поставляти на окуповані території партії ліків крізь російські блок-пости. Я кажу: «А, дійсно? Мені за десять місяців [повномасштабної війни на той момент] ніхто не сказав, що це — неможливо. Тому я просто це робила».