Чи є бог в окопах? Жінка-капелан, яка працює «на нулі», — про те, від чого найбільше страждають військові на фронті

«На фронті атеїстів немає», — переконана 37-річна житомирянка Олена Легенчук, яка з початку повномасштабного вторгнення їздить у найзапекліші точки фронту, щоб духовно підтримати українських військових. Вона — одна з перших жінок Корпусу військових капеланів, яку допустили «на нуль».

Про те, що бачила на фронті, коли була за крок до смерті, та як тримаються українські військові, Легенчук розповіла NV.

—  Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення і як опинились на фронті ?

—  Багато чим: в Україні у мене є бізнес, я жила в Європі вже п’ятий рік і займалась тут професійною фотографією. Тож коли почалось вторгнення, я була в Іспанії разом із чоловіком та чотирма дітьми.

Я віруюча людина і давно, тому з початком вторгнення волонтерила, де й познайомилася з капеланами. З Іспанії я вилетіла у Штати збирати кошти на мобільну стоматологію для військових і повернулась вже одразу в Україну, щоб допомогти капеланам реалізувати цей проєкт. Вийшло так, що я швидко занурилась в капеланську роботу і відразу потрапила в зону бойових дій. Там вже зрозуміла, що це те, чим я маю зараз займатися, і питань більше не виникало. Тепер я живу на дві країни: то працюю в Україні, то відвідую дітей в Іспанії.

— Ви — багатодітна мати. Як відреагувала сім'я на таке ризиковане рішення?

— В мене дуже розуміючий і люблячий чоловік. І, звичайно, йому не подобається, що я, як він каже, «шастаю по окопах». Але він також священик і розуміє роль капелана на війні. Ми маємо на максимумі робити все для перемоги, і якщо зараз Бог використовує більше мене, то чоловік взяв на себе роль забезпечення мого тилу, тобто турботи про дітей.

—  Чи правда, що ви перша жінка-капелан «на нулі»? Як ви потрапили туди?

—  Одна з небагатьох. Я не була першою жінкою-капеланом в Україні. Але під час повномасштабної війни, не всі жінки, які їздять на передову, потрапляють «на нуль». Це відповідальність військових, і вони не мають права допускати туди цивільних, бо це величезний ризик. Те, що мене допустили — просто диво. Бо я цивільна, доброволець і не в лавах ЗСУ. Вперше на нульові позиції я потрапила влітку минулого року: тоді командири зрозуміли, що їхнім хлопцям потрібна підтримка на місці, на свій ризик посадили мене в авто та відвезли туди.

Чи страшно? Коли там — не страшно. Там є адреналін і розуміння, що стоїть на кону. Не вистачає у мене там часу, щоб боятися. А коли повертаюся і усвідомлюю всі ризики — стає страшно.

—  В чому полягає ваша робота, де встигли побувати і що шокувало найбільше?

—  В нашій команді чотири-шість капеланів, і раз на тиждень ми маємо виїзд до бійців для спілкування, який триває три-чотири дні. За один візит ми можемо відвідати декілька локацій, це може бути дві-три бригади. Також доставляємо допомогу, бо волонтери багато чого передають через нас. Це може бути все, що завгодно — від вологих серветок, до автомобілів, дронів і буржуйок. Наприклад, днями будемо переганяти мотоцикл для розвідки.

Я побувала майже по всій лінії фронту у Донецькій області - Бахмут, Мар'їнка, Невське, а також Лиман і Ізюм до того, як їх звільнили і після. Картинка для мене звідти вже буденна — бачити спалений танк, спалений поруч шматок ноги, розбомблений будинок і знищене вщент селища. Було здивування, коли я перший раз прилетіла в Україну і ми їздили на деокуповані території Київщини. Але потім були Ізюм, Лиман і між ними села, яких вже немає і які навіть не будуть відбудовувати. Зараз вони вже не чіпляють моє серце. Як би це жахливо не звучало, але це звичайна фонова картинка: люди, які виходять з підвалів, військові в окопах та в бліндажах.

—  Ви не типовий гість «на нулі» — молода та енергійна жінка. Як на вас реагують військові?

—  Сказати, що це не має значення — неправда. Я жінка, все ще має значення моя зовнішність, на це є реакції, і вони різні. З плюсів: моїм побратимам капеланам подобається їздити зі мною в екіпажі, бо вони везуть на фронт приємну картинку життя. Вони мені так і кажуть: «Ти є життя, ти пахнеш, в тебе очі горять. Це те, що хочеться побачити на нулі». Тобто відбувається такий ефект «вау» — навіть бійці, які не збиралися слухати капеланів, приходять на зустріч.

Але є й мінуси. Мені час від часу доводиться доводити, що я маю право бути там. Що я не «киця», не «зая», не «сонечко», не «манюня». Що я капелан, я священнослужитель, я тут зараз буду говорити те, що варто послухати. І тому я часто з милої та доброї переходжу на досить жорстку та холодну. Тоді кажу: «Слухай, в мене немає бороди, пуза і кадила, але я духовна людина і хочу тобі сказати». Мій голос стає сталевим і зрештою змушує бійців дослухатися. Вже потім хлопці підходять і просять про сповідь або молитву. Тобто все ще треба ламати оцей момент і доводити, що я достойна говорити.

—  Кажуть, в окопах атеїстів немає. Чи це правда та як часто бійці «з нуля» навертаються до віри?

—  Насправді людей, які не вірять зовсім ні у що, на фронті немає. Хтось каже «я вірю в себе» або «я вірю в побратима». Звичайно, дуже великий відсоток тих, хто після обстрілів або авіанальоту отримує друге життя у подарунок. Вони розуміють, що це була божа ласка, самі про це говорять та розказують історії. Часто підходять з питанням чи можна похреститися. Ще один запит: «Я ніколи не думав про свої гріхи, але зараз зрозумів, що питання того, чи я буду жити, може бути питанням однієї хвилини. Тому хотів би покаятися та посповідатися». І такого дуже багато.

Працювати з військовими на передовій і в тилу — зовсім різні речі. Мені подобається перший варіант, тому що вони більше усвідомлюють цінність життя, розуміють, що сьогодні може бути останній день, що ця розмова може бути останньою, що іншого шансу може не бути. До того ж вони вже бачили певні речі, які не можна пояснити просто удачею чи боєздатністю. Наприклад, боєць розповідає: «Сиджу на своєму ліжку, танк по нас працює, влучило скрізь, тільки не в мене. Бог хотів, щоб я жив». Тобто від того, який він класний воїн, це не залежало. Чи от нещодавня історія 19-річного хлопця: ворог наступав на його позиції, він, розуміючи, що це кінець, почав молитися. Раптом окупанти почали один за одним підриватись на мінах. Наступного дня цього хлопця з позиції забрали, і ворог її врешті захопив.

—  Як ви підтримуєте потім з ними зв’язок?

—  Я зрозуміла, що не можу мати спілкування з кожним бійцем, якого побачила на передовій. Бо їх сотні, і мого людського ресурсу на всіх не вистачить. Тому почала вести ТikТok, бо всі військові зараз у ньому сидять. Я зрозуміла, що це дуже дійово, хоча можливо звучить й не зовсім духовно. Я викладаю відео, де зачитую щось підбадьорююче. Це може бути молитва чи просто розмова про те, як наприклад, побороти панічну атаку. Те саме я роблю на сторінці в Facebook та Instagram. Цей контент дозволяє військовим розуміти, що я їх підтримую і до мене можна звернутися. І вони пишуть увесь час — військові, їхні дружини, мами. Бійці в гарячих точках знаходяться без людського тепла, без розуміння, без любові. Вони часто присилають коротке: «Йду на нуль». Я кажу: «Окей, я за тебе молюсь, я пам’ятаю». А коли він повертаються пишу: «Я тебе чекала». І це не про закоханість, не про любов, це про підтримку.

Навіть коли я в Іспанії, то постійно знаходжусь на зв’язку в ТikТok — веду переписку, записую голосові повідомлення, відео, молитви. Це вже як робота: у мене є план, графік, список імен тих, з ким говорила і про що, з ким і які моменти треба пропрацювати. Тому в мене немає вихідних, більш того — коли я на передовій, то працюю менше.

—  З якими проблемами найчастіше звертаються військові?

—  Я можу сказати про сьогоднішню ситуацію, бо влітку настрої були зовсім інші. Проблема номер один зараз — це шалена втома, фізична і емоційна. Насправді більшість військових відчувають себе дуже самотніми. Вони часто вже втомилися спілкуватися між собою, в них навіть немає конструктивних розмов, бо у кожного свої переживання. Через це підвищується роздратованість. Вона впливає на якість спілкування між бійцями, і часто вони або кидають один одному якісь дурні жарти, або просто мовчать. Втома і самотність їх поглинає.

Я підтримую постійний зв’язок з деякими підрозділами і знаю, що іноді хлопців кидають на ротацію на нове не завжди підготовлене місце. От груднева ситуація: тоді були морози і моїх хлопців кинули під Мар'їнку без змоги розпалити вогнище, без обігріву, без нічого. Вони жили просто у підвалах, які вже були простріляні сотню разів. Через такі ситуації бійці часто не витримують і кидають позиції - від фізичної втоми, від того, що їм холодно декілька діб, їх постійно обстрілюють, у них немає зв’язку, вони не знають, чи за ними прийдуть і чи дадуть підкріплення. Це ламає хлопців.

Ще одна проблема — нічні жахи та втрата сну через побачене та пережите. Таких не вирубає навіть шалена втома. Найважче тут доводиться бойовим медикам. Вони бачать дуже багато тих, кого не встигли врятувати, і їм це важко дається. У госпіталі я якось відвідувала бійця, який розповів таке: «Я колись був бойовим медиком, але дивитися на це м’ясо не зміг. Три роки після того не спав. Я вирішив, що краще буду просто бійцем, але не медиком, бо це неможливо витримати».

Також бійці переживають сильний стрес через спілкування з сім'єю. Далеко не у всіх були гармонійні стосунки, а війна їх тільки зруйнувала, і тому на фронті дуже багато розлучених. Вони тепер кажуть, їм нема чого втрачати і їх ніхто не чекає. А якщо боєць втрачає сенс життя, то він вже не боєць. Бо коли падає дух, людина шукає смерті підсвідомо. Таких хлопців дуже багато, вони найчастіше воюють з 2014−2015 року. І коли я запитую, чи бачить він своє майбутнє поза війною, то отримую відповідь: «Я боюсь того, що закінчиться війна, і мені доведеться жити».

—  Чи втрачали ви підопічних та як справляються самі бійці з втратою побратимів?

—  В моїй практиці, на щастя, «двохсотих» не було. Тому навіть коли там хлопці мають зробити якусь дурню, я завжди жартую, щоб не псували мені статистику.

Але були випадки, коли ми приїжджали до бійців, які напередодні понесли втрати. Наприклад, замкомандира повів із собою хлопців, і їх всіх «положили», а вцілілі навіть ще не встигли забрати тіла. Це була важка ситуація, тут навіть не потрібно розмовляти, а тільки слухати.

Все залежить від психіки людини і від того, скільки вона знаходиться на війні. Є ті, в кого мозок вже блокує події - вони нічого не відчувають, розказують історії холодно, без емоцій, наче просто проговорюють пережите. Є ті, в яких починається паніка й істерика, через те, що вони наступні. А є ті, які не вірять, що повернуться. Вони ведуть здорову, адекватну бесіду, а в кінці додають: «Та я не виживу тут ніколи». Бувало мені писали, що побратим застрелився їхньою зброєю.

Була у мене розмова з бійцем, який був під Донецьким аеропортом і вже не воює. Людина пережила втрату свого підрозділу і вважає себе винною: коли розривалися міни, на нього падали шматки побратимів. Він не звертався до спеціалістів через сором, замкнувся і просто сходив з розуму. Звичайно, він хотів йти воювати знову, але не взяли. Бо це людина, яка в першому ж бою піде на смерть через провину. Тобто у людини страшна травма, якій вже вісім років.

У таких випадках треба підключати психолога, але часто таких немає там на місці. На щастя, я маю освіту педагога і п’ять років вивчала психологію. Психолог допомагає як хірург розкрити нарив, щоб усе погане вийшло назовні. Але потім треба зашити цю рану, і ось тут вже допомагає духовний досвід та молитва.

—  Коли вам було насправді страшно і чи було таке, що ви опинились за крок до смерті?

—  В мене є дивна особливість: коли справді небезпечно — я не відчуваю цього. Наприклад, була ситуація, коли ми випадково заїхали в зону ворога на Донеччині, а блокпост нас пропустив. Лінія фронту постійно змінюється, ми проклали собі маршрути і рухалися ним. Що щось не так ми зрозуміли, коли зникли автівки а дорога стала шалено побитою свіжими ритвинами. Водій подивився на карту і питає: «Слухай, ми їдемо через Ізюм?». А Ізюм тоді був не нашим. Отже ці ями поруч — від снарядів, які зараз прилетять по нам. Ми хутко вшились звідти, а на наступний день я спілкувалася з розвідником, який розповів як на тій дорозі днями вбили його командира та замкомандира. Ситуація була дуже небезпечна, але через сильне напруження страху не було.

Був ще випадок, коли ми ночували в Кураховому за 10 км від Мар’янки, яку крили вогнем всю ніч. Вона просто палала, навіть у моє забите вікно пробивались ці вогні. Під ранок я вийшла на вулицю. Це була неділя, страшенний туман, в церкві били дзвони. Я чую, як реве Мар'їнка, стою на дитячому майданчику, і навколо нікого. Ось у цей момент мені було дійсно моторошно.

—  Що для вас було найбільшим відкриттям з побаченого «на нулі» і що найбільше запам’яталось?

—  Найбільше мене вразило ставлення бійців, я дійсно побачила цей героїзм в них. Це прості хлопці, без вищих освіт, без якогось пафосу. Але оце їхнє «Хто, як не я?» було справжнім. І це прямо торкнулось самого серця.

Тому перший виїзд мені не було взагалі страшно — військові поруч були настільки впевненими, сміливими і хоробрими, що навіть не виникало думки про небезпеку. А от справді несподіваним для мене був борщ на нульовій лінії, який мені одразу запропонували.

—  Який ваш особистий план до перемоги?

—  Я не уявляю, як можу зараз жити якимось іншим життям, знаючи, яка ситуація на фронті і розуміючи кризу емоційного та духовного стану військових. В мене є почуття провини, відповідальності. Тому питання про те, щоб все залишити або щось змінити поки взагалі не виникає.