Споглядання горя чи пам’ять про війну. У Мережі розгорілася дискусія довкола фото Ліберових з похорону героя України Да Вінчі

У п’ятницю, 10 березня, у Києві попрощалися з Героєм України Дмитром Коцюбайлом, позивний Да Вінчі. Прощання відбулося в Михайлівському соборі і Майдані Незалежності за участі вищого керівництва України. Поховали його на Аскольдовій могилі в Києві. На прощання і похорон прийшли тисячі людей, зокрема прем'єр-міністерка Фінляндії Санна Марін, яка в цей день прибула до Києва, Володимир Зеленський, головнокомандувач Валерій Залужний та інші.

Фотографи Ліберови, що фіксують російсько-українську війну від початку повномасштабного вторгнення у найгарячіших точках, також були присутніми на похороні на запрошення підрозділу, в якому служив Дмитро. За трагічним збігом обставин фотографи стали свідками його смерті, знімаючи бій, в якому він загинув. Про це вони розповіли у себе в Instagram.

Під серією знімків із похорону розгорнулася ціла дискусія. У коментарях обговорюють етично чи не етично публікувати знімки, на яких в кадрі згорьована дівчина Да Вінчі, парамедикиня і депутатка Київради від партії Голос Аліна Михайлова.

Сторона, незадоволена публікацією знімків, зауважує у коментарях, що Аліна Михайлова просила не фотографувати її під час похорону. Ліберових звинуватили в цинізмі і «ходінні по головах заради контенту», назвали папараці і журналюгами, і підняли проблему фотофіксації чужого горя.

«Аліна просила не фотографувати її не виставляти це на загал! Хіба так важко дотриматись елементарного прохання від людини, яка просто хоче пережити горе?», «Вона не писала це в соцмережах, інфо від її близьких. Ви б хотіли щоб вас фотографували в такій ситуації і розносили ці світлини? Думаю, що ні», «Чи отримали ви дозвіл на публікацію таких фото?», «До глибини душі обурюють ці папараці. Здалеку на об'єктив знімати, бо в лице 100% сказали б прибрати і видалити ці знімки. Неодноразово переконуюсь що заради контенту журналюги готові йти по головах. І стосовно сімей полеглих воїнів, і жертв ракетних ударів, і поранених (згадайте лишень тих коршунів які припхались в лікарню до мами Лізи, чи депутатки, яка вичитувала пораненого в палаті) просто хворі, злі, людиська», «Після року війни журналісти, блогери та фотографи так і не вивчили, що чуже горе — це не привід хайпувати та збільшувати охвати».

Протилежна сторона коментаторів дотримується іншої думки. Вони вважають, що такі фото важливо показувати, як нагадування, що в Україні триває війна, і їх має побачити весь світ.

«А от люди, коли бачать цей біль, знову згадують, що у нас війна», «Ці карди має побачити весь світ. Скорблю з вами», «Я бачу сенс лиш в подальшій боротьбі… інакше для чого тоді всі його попередні 9 років, за що Він віддав життя? Боже, як же це боляче…», «Такі знімки треба, щоб передати їх наступним поколінням! Щоб зафільмувати кожний злочин, щоб нащадки знали хто їхні герої, а хто вороги», «З початку війни у ​​2014 році ми не належимо не лише світові, а й собі. Тільки історії. Щоб не дати її переписати „визволителям“, щоб самим не втекти в небуття. Наше „не хочу“ наприкінці оповіді. Існує тільки треба і повинен. Україні душу, землі тіло, свій життєвий досвід — публічності. Ми українці, єдине ціле. Суб'єктивна екзистенція померла із першим загиблим на Майдані. Хто це не розуміє чи ідіот чи зрадник. Дякую за фото Геній».

Дискусія навколо публікації фото з похорону та дівчини героя горі вийшла за межі коментарів під постом Ліберових в Мережу.

Сторону, яка проти публікації подібних знімків у Мережі, зайняла письменниця Лариса Денисенко. Вона вважає, що попри те, що похорон героя Дмитра Коцюбайла відбувався публічно, «люди, слова і камери маємо оберігати приватну територію, почуття, стан людини, що вимушена прощатися з найдорожчою людиною на землі і бути водночас інформаційним приводом».

«Так не має бути, на мій погляд. Не тому, що ми не повинні це бачити, тому що це лякає, тому що це ще більше зажурює чи породжує помсту, а тому що людина має право на своє життя і свою смерть і повагу до цього навіть в таких обставинах. А свою українськість можна плекати інакше», — написала вона.

Інший бік підтримала історикиня мистецтва, кураторка, докторантка Оскфордського університету Олена Червоник.

Вона вважає, що такі фото закладають нову українську мартирологію, «долучають до пантеону героїв ще одну людину, яка пасіонарно поклала життя за нашу свободу, людину, чия смерть ще один раз показує нам, живим, що ми є та завжди були — як нація, чию тяглість оприявнюють обличчя полеглих в наших книгах по історії».

Червоник пояснила, що, щоб зберігати ці спогади і створити тяглість історії, необхідна відповідна репрезентація, а все, що не отримає репрезентації, вислизає з історичної пам’яті.

«Сучасне суспільство наскрізь структурованому саме фотографічним зображенням, а не графічним, яке хоч і існує — люди продовжують малювати — але поступилося своєю соціально-формотворчою роллю фотографії моментально від моменту з’яви останньої в 19 сторіччі. Несфотографоване перериває історичну линву, скільки б його не переказували словом чи не змальовувала фарбами. Історія — фотографується, міф — живописується», — пояснила вона.

Історикиня зазначила, що, коли дивиться на це фото і бачить страждання жінки, відчуває до неї величезну емпатію і частина її горя передається їй, бо вона є «частиною цього суспільного тіла, що горює».

«Безпосередня, інтегральна частина цього суспільного згорьованого тіла — ось що говорить мені зображення людини, яка втратила найдорожче саме для того, щоб особисто я продовжувала жити. Емпатія та величезна вдячність, а не вуайеризм», — додала Червоник.

А щодо бажання або небажання публічності, Олена Червоник пояснила це «тягарем присутності на людях». «Коли твоє героїзм чи служіння (воїнське, депутатське) виштовхують тебе під софіт. Ти там хотів бути в радості, в боротьбі, в своїй пасіонарності. Під цим софітом ти опинишся і в своєму горі, бо горе це перетворюється з особистого на суспільне».

«Це потрібно. Як би тяжко не було. Це потрібно на майбутнє», «Дуже сильні слова. Мені це фото не виглядає підгляданням, я бачу зафіксований момент страшного горя, любові, підтримки, момент, який дає змогу розділити втрату колективно», «Згідна, люди повинні бачити страждання і біль. Це ціна, яку ми платимо, щоб не перетворюватись на байдужих лютих нелюдей», — підтримали Олену Червони у коментарях під її постом.