Мариуполь, ДНР, Франция. ВВС рассказывает удивительную историю спасения шести украинских приемных детей

20 июля, 16:34
Ольга Лопаткина с детьми (Фото:ВВС)

Ольга Лопаткина с детьми (Фото:ВВС)

Украина обвиняет Россию в похищении детей с оккупированных территорий. Российские власти называют это «эвакуацией» и «спасением». Диктатор Владимир Путин подписал указ об упрощенном предоставлении российского гражданства детям-сиротам с оккупированных территорий Украины. Это означает, что таких несовершеннолетних смогут усыновлять в России, что противоречит нормам международного права. ВВС News Украина узнала историю шести приемных детей, которые сначала выживали в осажденном Мариуполе, потом их вывезли на территорию, контролируемую «ДНР», а затем они проехали пол-Европы, все это время пытаясь найти родителей.

16 березня житель Маріуполя Олексій Волощук поліз на верхній поверх недобудованого будинку в Приморському районі міста. У Маріуполі залишалося всього два місця, де хоч якось можна було спіймати зв’язок, як підказали йому українські поліцейські, які ще лишалися в місті.

Вранці того ж дня російська армія бомбовим авіаударом знищила драматичний театр в центрі міста, в якому ховалися сотні мирних жителів. Обстріли і бої в житлових кварталах тривали вже більше ніж два тижні, Маріуполь був заблокований російськими військами, гуманітарні коридори для евакуації майже не працювали.

Волощук дістався до верху будівлі, відкрив фейсбук і виставив фотографію — діти різного віку дивляться в об'єктив на тлі сірої стіни. Ось тут зараз, написав він, в Маріупольському санаторії імені Крупської одні, без батьків, ховаються 19 дітей. (Зараз він називається Обласний дитячий кістково-туберкульозний санаторій — ВВС)

«Діти забуті всіма службами. Сидять в санаторії в підвалі, — описував Волощук. — Доїдають залишки запасів. На територію було кілька прильотів. Старші ходять по воду і рубають дрова. Молодші кажуть, що їм страшно, і запитують, коли їх відвезуть додому або хоча б туди, де не стріляють. Коли це станеться?»

Діти під обстрілами

Дети в санатории в Мариуполе. До войны он был их любимым местом отдыха (Фото: Алексей Волощук)
Дети в санатории в Мариуполе. До войны он был их любимым местом отдыха / Фото: Алексей Волощук

Найстаршим на тій фотографії, в жовтому капюшоні з вухами, був 17-річний Тимофій Чмель. Він з трьома братами і двома сестрами приїхав до обласного дитячого кістково-туберкульозного санаторію у Маріуполі в січні 2022 року. Туберкульозу ні в кого не було, максимум — тонзиліт і аденоїди, але відновлюватися брати і сестри приїздили туди щороку за безкоштовними путівками від держави.

Після першої зміни діти залишилися на другу — це не заважало навчанню, бо в установі були свої вчителі.

«Я дуже любив цей санаторій, там люди хороші, колектив, вихователі, просто все на вищому рівні. І мені вісімнадцять скоро, я вже так кататися не зміг би», — згадує Тимофій.

Їхні прийомні батьки, Ольга і Денис Лопаткіни, залишалися вдома, в місті Вугледар Донецької області. Всього в сім'ї шахтаря і вчительки музики було дев’ятеро дітей — двоє кровних і семеро прийомних.

У лютому 2022 року старша донька Лопаткіних Рада під наглядом дядька брала участь в чемпіонаті України з боксу в Луцьку. Ще два сини — Самсон та Едик — залишилися вдома з батьками. Тимофій, Максим, Варя, Новела, Саша і Давид мали повернутися з санаторію на початку березня.

«Це був, напевно, найважчий момент в моєму житті, тому що зазвичай я на другу зміну залишався, і було все клас. А цього разу почалася вся ця движуха», — каже Тимофій.

О п’ятій ранку 24 лютого дітей розбудила медсестра. Вона зібрала весь загін в одній палаті. «Каже: у нас в країні типу воєнний стан, зателефонуйте батькам, щоб по можливості вас забирали. Я відразу подзвонив мамі, кажу, мам, туди-сюди», — розповідає хлопець.

Від Вугледара до Маріуполя — 100 кілометрів. Дорога пролягає через Волноваху, наступ на яку війська Росії і самопроголошеної «ДНР» почали в перший день вторгнення. «Волноваху вже тоді обстрілювали дуже сильно, — згадує Тимофій. — І мама каже: „Ми не зможемо [приїхати]. Чекайте, вас повинні евакуювати“».

Мариуполь в марте (Фото: Getty Images)
Мариуполь в марте / Фото: Getty Images

Перші дні діти — спочатку їх було близько трьохсот — жили як зазвичай, в корпусах, вдень ходили в кіноактовий зал. «Фільми, вай-фай, просто лежали, нічого не робили», — згадує Тимофій.

Санаторій стрімко порожнів: щодня приїздили батьки забирати дітей. Ще залишався персонал: медсестри міняли одна одну після двох-трьох діб роботи.

Коли в санаторії ще в лютому вперше зникло світло, його вдалося полагодити. «Ще дві доби воно побуло і знову зникло. І все, тупо не з’явилося. У той момент я дзвоню мамі, кажу: „Мамо, у мене 50% на телефоні, якщо я зникну, я вже на зв’язок не вийду“», — розповідає Тимофій.

1 березня зв’язок з батьками зник остаточно.

Наступного дня російська армія заявила, що повністю оточила місто. Заступник мера Маріуполя Сергій Орлов розповідав кореспонденту ВВС, що після п’ятнадцятигодинного бомбардування місто «опинилося на межі гуманітарної катастрофи».

Невдовзі у порожніх корпусах санаторію почали збиратися біженці з інших районів Маріуполя — кількість людей, які жили в санаторії, сягала вісімдесяти.

6 березня до своєї тещі Валентини Іванівни, яка працювала в установі шеф-кухарем, приїхав з родиною Олексій Волощук. Санаторій розташований у Приморському районі, на південному заході Маріуполя, в зеленому масиві за 300 метрів від Азовського моря. Там — у порівнянні зі східними і північними районами міста — було ще відносно спокійно. Кілька снарядів впали на територію, але загалом обстрілів майже не було.

Волощук здивувався, коли побачив там дітей: «Дивно було, що їх не вивезли, вони там під обстрілами жили».

І він, і Тимофій кажуть, що до цього моменту в санаторії вже не було нікого з керівництва. Комендантом лишився черговий лікар-пульмонолог Василь Васильович, було кілька працівників кухні, сторож, вантажник і Валентина Іванівна.

Після електрики зникли вода і газ. «Нас три старших пацана було, ми ходили на харчоблок, вирубували дерева, розпилювали на дрова, щоб на вогнищі нам готували поїсти, — згадує Тимофій. — Іноді вибігали в місто, під обстріли, води питної набрати, щоб можна було зварити що-небудь з чого-небудь».

Набирали воду і в Азовському морі, кип’ятили її на вогнищах, розбавляли з холодною, купали молодших і самі купалися. «Типу там, раз у два дні підмитися і голову помити раз в три дні, щоб воші не завелися. Було холодно, і немає ані опалення, нічого, — згадує Тимофій. — Так проходив кожен божий день: дрова, вода, багаття, турбота постійно».

«Не брехати, слухатися і допомагати»

Старший среди детей Тимофей (Фото: BBC)
Старший среди детей Тимофей / Фото: BBC

З дев’ятнадцяти дітей, котрі залишилися в санаторії, міцний, голений майже під нуль Тимофій був найстаршим. Найменшому прийомному братові Тимофія, Давиду, тоді було шість років, іншим братам і сестрам — до дванадцяти.

Тимофій став сиротою у семирічному віці, коли померла мама. Батько помер ще раніше. Хлопчика взяв під опіку нерідний дідусь, другий чоловік бабусі.

«Виходить, до дванадцяти років я прожив з дідом. Потім по школі почав чудити сильно, типу, прогулювати, туди-сюди… І так вийшло, що, коротше, соцслужба позбавила його опікунства через те, що він недогледів. І відправили мене до притулку. У притулку я посидів десь місяців п’ять-шість».

«Про мене всі не надто добре говорили, типу, що я роздовбай, — згадує він зустріч з майбутньою прийомною матір'ю Ольгою Лопаткіною. — Ну, я дивлюся, не злякав її. Напевно, подумала, що може впоратися. Ну, і впоралася».

У Тимофія тоді була єдина умова — залишитися в рідному Вугледарі, поруч з дідусем. У Ольги — три.

«Вона мені сказала: „Ми тебе забираємо, а ти слухаєшся, не брешеш і допомагаєш“», — розповідає хлопець.

Слухатися і не брехати, сміється Тимофій, виходило не завжди, зате допомагав постійно. Тому турбота про молодших під час війни була звичною справою, каже він.

В один із днів в санаторії він стояв з групою дітей і просто дивився у вікно, і «тут ніби всередині йокнуло». «Я розвертаюся швидко: „Всі з кімнати!“ Щойно я закриваю двері до кімнати, прилітає снаряд, ми всі на підлогу. Всі починають плакати. У мене сміх, адреналін жорсткий просто. Я кажу: „Ого, ось це так, давайте швидко всі спускаємося, бо зараз по ходу ще буде летіти“».

Першу ніч всі спали в підвалі на сумках, а наступного дня Тимофій з двома хлопцями переніс 35 ліжок з корпусів. «Ми офігенно просто згуртувалися, колективчик такий створили. Утеплили підвал, оббили двері, — розповідає Тимофій. — Тобто забили так, щоб ні в якому разі осколок не прилетів. Забарикадували паркан, який від відльоту [осколків] вилетів, щоб ніхто не залазив. В першу чергу я на собі тягар відповідальності відчував. Я повинен був це робити, щоб все було добре. Я лягав спати і сам собі казав: „Я мушу завтра зробити знову те ж саме, щоб було все добре“».

Дети Лопаткиных до войны (Фото: Из семейного архива)
Дети Лопаткиных до войны / Фото: Из семейного архива

Після прильоту діти спустилися у підвал і «вже конкретно там мешкали». Коли було тихо, лікар Василь Васильович виводив молодших погуляти територією, щоб «вони побігали і порозважалися».

Харчувалися при цьому, як це не дивно, добре, як і раніше. Раз на день поліцейські привозили продукти зі ще нерозграбованих складів у Маріуполі.

«У мене теща така правильна. Вона їм повністю повноцінне харчування робила, меню складала на кожен день, все як у мирному житті, — згадує Олексій Волощук. — Ми їй кричали: та дай їм вже цукерки з чаєм, але ні, вона ходила під обстрілами і на багатті готувала їм котлети».

Валентина Іванівна, згадує Тимофій, залишалася з дітьми до самого кінця: «Вона просто дуже, дуже добра людина. Вона саме каже: „Ну, як це я вас кину, щоб ви голодні тут були?“. Як бабуся, просто бабуся».

Шеф-повар санатория Валентина Ивановна (слева) (Фото: Алексей Волощук)
Шеф-повар санатория Валентина Ивановна (слева) / Фото: Алексей Волощук

Поліцейські в один із днів привезли генератор. Тоді, в середині березня, згадує Волощук, йому і спало на думку сфотографувати дітей і написати пост в фейсбук з проханням про допомогу: «Я намагався до міської влади звісточку послати, що тут діти».

Перш ніж вирушити в обстрілюване місто на пошуки зв’язку, він сказав дітям, що може спробувати додзвонитися їхнім батькам.

«Я йому сказав, типу, просто напишіть мамі, що ми живі, запитайте їх, де вони. Я не знав взагалі нічого, де батьки, що з батьками, взагалі без поняття», — згадує Тимофій.

Волощук додзвонився Ользі Лопаткіній, повернувся в санаторій і розповів Тимофію: їхні батьки з трьома дітьми, що залишилися, поїхали за кордон, до Європи.

«Нормальні люди не створюють дитячі будинки»

Вугледар, де жили Лопаткіни, вперше обстріляли вдень 24 лютого — російський касетний боєприпас впав поряд із міською лікарнею, повідомляла місцева влада. Загинуло четверо, ще десять були поранені.

Майже відразу ж почався безперервний обстріл Волновахи — міста на шляху з Вугледара до Маріуполя. Через три дні ситуація у Волновасі наблизилася до катастрофічної. «Місто фактично заблоковане ворогом: неможливо провести евакуацію населення або завезти людям хліб і воду», — повідомляв у телеграм-каналі глава Донецької військової обладміністрації Павло Кириленко.

Як пояснює Лопаткіна, воєнні дії перерізали дорогу від дому до санаторію: «Ну, якось страшно. Страшно їхати. Що робити? Ми кидаємося, не знаємо, забрати ж хочеться. Хочеться і колеться. Я чесно кажу: я боюся, боюся їхати». Вона відразу ж зв’язалася з вугледарською службою у справах дітей з проханням вивезти всіх з санаторію організовано.

«По суті, якщо діти знаходяться в держустанові, як я розумію, вони повинні займатися евакуацією дітей. Мені під кулі лізти страшно, і чоловіка посилати на смерть страшно, і за дітей страшно», — повторює вона.

Служби, як стверджує Лопаткіна, повідомили, що передали список дітей в обласну адміністрацію, але далі справа не рушила. «Сказати, що [в службі у справах дітей] ніхто нічого не знав — ну, виходить, ні. Чомусь їх не вивозили і не вивезли», — додає вона.

Юридично Лопаткіни оформлені як дитячий будинок сімейного типу — перший і єдиний у Вугледарі. У 2016 році вони забрали з притулку Максима, потім Тимофія. У 2018-му ще п’ятьох: Сашу, Едика, Новелу, Варю і Давида.

Влада виділила родині котедж з городом і білий мікроавтобус Ford, місцевий депутат приніс у подарунок телевізор. ЗМІ публікували ідилічні фоторепортажі про побут Лопаткіних: вся сім'я у вишиванках співає під акомпанемент мами на синтезаторі.

Из семейного архива
Фото: Из семейного архива

«Ми притиралися навіть не дні і не місяці, напевно, півтора року. Ми, може, для когось божевільні люди, нормальними нас не назвеш. Взагалі нормальні люди не створюють дитячі будинки. Але ми так звикли. Нам подобається», — каже Ольга Лопаткіна.

Перший тиждень війни Лопаткіни зідзвонювалися з дітьми в санаторії кілька разів на день: «Ми всі думали, налагодиться все, і ми їх заберемо відразу, як тільки скажуть тиша, зелений коридор».

1 березня зідзвонилися вранці, а ввечері вже не вдалося. Самі Лопаткіни перебралися у підвал свого котеджу і прийняли біженців, шістьох людей з Волновахи.

«Все в надії, що ось-ось-ось-ось все закінчиться, так? І ніхто не вірить, що це довго може тривати. Отже, сиділи ми у підвалі. Чоловік ще примудрявся на шахту їздити на роботу в ці дні. Але просвіту немає, все гірше і гірше. І нас бомблять, і бомблять села навколо. І літаки літають, і торохтить скрізь».

6 березня Лопаткіни вирішили виїжджати. Посадили в білий мікроавтобус двох синів і двох своїх породистих собак, швидко вклали речі і вирушили у Запоріжжя. Там зупинилися у знайомої прийомної сім'ї. На ранок господарям подзвонили з місцевої соціальної служби і веліли їхати далі, на захід. Лопаткіни заїхали до Луцька за старшою донькою та її дядьком, братом Ольги, і врешті поїхали до Львова.

Переночували у Львові, у приміщенні дитячого садка. «Нам сказали: чоловіки вранці — на військовий облік. Тобто брат, чоловік, — каже Ольга. — Якось мені це не сподобалося. Думаю, ну зараз як заберуть в тероборону якусь. Ну, тобто, це дуже недобре. Кажу: „Ні, давайте ми, напевно, теж будемо їхати далі“».

Виїзд чоловіків заборонений ще з 25 лютого, однак і чоловік Ольги Денис, і її брат Володимир підпадали під винятки — один є багатодітним батьком, інший має третю групу інвалідності.

10 березня Лопаткіни з трьома дітьми перетнули кордон з Угорщиною. «Це було однаково — чи ми на західній Україні, чи за кордоном, — пояснює логіку свого рішення Ольга. — Звідти спокійніше все ж таки. Ми дітей все одно будемо шукати і чекати. З дітьми щось проясниться — або повернемося і заберемо, або когось попросимо, служби ті ж, привезти на кордон, щоб ми забрали. [Думали], що якось будемо вже лавірувати».

Ольга Лопаткина (Фото: ВВС)
Ольга Лопаткина / Фото: ВВС

В Угорщині сім'я не затрималася — здалося, що «не хочуть там біженців особливо приймати».

Переночували кілька днів у Словаччині, де нічліг допомогла знайти благодійна організація СОС Дитячі Містечка. Там їх застав дзвінок Олексія Волощука з Маріуполя.

«Ми просили [організації допомоги біженцям] нам знайти житло, — пояснює Лопаткіна. — І ми весь час говоримо про те, що у нас ще шестеро дітей, вони обов’язково ось-ось приїдуть, і брат приїде. Тому розраховуйте, що нас багато, і ще собаки».

Потрібного житла не знайшли ані в Словаччині, ані в Чехії, і сім'я рушила в пошуках притулку далі. На північ Німеччини — СОС Дитячі Містечка запропонували там варіант. Але Ольга влаштуватися там не захотіла: «Я мерзлячка, і взагалі в Німеччині некомфортно я себе почуваю. Я не люблю цю мову, у мене десь на рівні ДНК записано „війна“».

Тоді волонтери розповіли, що біженців готовий прийняти мер французького села Луе. «Можуть прийняти і забезпечити житлом, їжею, допомогти з документами, якщо тільки люди самі доїдуть». Так Лопаткіни опинилися в 3 тисячах кілометрів від Вугледара.

Наприкінці шляху до Франції Ольга отримала перше після зникнення мобільного зв’язку повідомлення від Тимофія: «Спасибі, що поїхали, нас ось відвезли в Донецьк, — переказує вона повідомлення. — З такою злістю, знаєте, так ніби ми їх кинули».

«Не треба нас на Донецьк»

Публікація Олексієм Волощуком фотографії дітей у фейсбуку набрала майже 500 перепостів. Того ж дня він з частиною сім'ї зміг виїхати з Маріуполя до Запоріжжя.

А ще через два дні, 18 березня, за Тимофієм, його братами, сестрами та іншими дітьми приїхав доброволець Олександр Ярошенко — голова Федерації футболу Маріуполя і лікар-дерматовенеролог. До вторгнення Росії в Україну Ярошенко був власником великого медичного центру Код здоров’я і під час боїв за Маріуполь на машині швидкої допомоги вивозив жителів міста у Запоріжжя.

Двох дітей, які залишалися в групі, забрала тітка. Решта 17 з речами втиснулися в швидку допомогу. Кухарка Валентина Іванівна, згадує Тимофій, проводжала їх до самої машини.

Олександр Ярошенко планував довезти дітей до Запоріжжя. 18 березня був відкритий офіційний гуманітарний коридор для виїзду мирних жителів. Частина евакуаційного маршруту проходила територією, вже контрольованою «ДНР».

Всього у той день з міста, за словами президента Володимира Зеленського, змогли виїхати 9 тисяч людей на автобусах і приватних автомобілях.

Однак швидку допомогу з дітьми зупинили бійці «ДНР» на першому ж блокпості у Мангуші, що за 20 кілометрів на захід від Маріуполя.

«Один з військових на блокпості мене впізнав. Сказав, я — проукраїнський комерсант. Я їм і гроші пропонував, але нас все одно висадили, а машину забрали», — розповідав Ярошенко в інтерв'ю.

Дітей відправили до тимчасового пункту розміщення в Мангуші.

«Соцпрацівники почали запитувати когось згори, писати: що робити з дітьми? — згадує Тимофій. — Я відразу казав: „Не треба нас на Донецьк. У нас квиток в один кінець буде, якщо ви нас туди відправите. Пропустіть нас на Бердянськ, зробіть так, щоб ми поїхали“. „Ні, кажуть, це не в наших силах, що нам казатимуть згори“».

Наступного дня приїхав автобус з радницею «голови» невизнаної «ДНР» з прав дітей Елеонорою Федоренко, співробітницею телеканалу RT і двома операторами — як зрозумів Тимофій, вони знімали сюжет про порятунок дітей. Їх повезли до Донецька.

«Вони хотіли зробити їм днрівські документи»

Отримавши повідомлення від Тимофія з Донецька, Ольга кинулася дзвонити синові. «Починаю додзвонюватися, пояснювати, що ми їх шукали, чекали і в Запоріжжі, і там, і сям. Вони ж про це не знають. І що ми зараз рухаємося, самі не знаємо куди і навіщо, що ми їх все одно якось звідти витягнемо, заберемо», — згадує вона.

«Я зрозумів: їхати, вважай, реально під вірну смерть — це маячня. Просто я сказився, коли дізнався, що вони за кордоном, ображався на маму, думав, що кинула, — каже Тимофій. — А потім ми поговорили з нею, і вона пояснила мені всю ситуацію. Я подумав: „Ну, вибач, тоді це поспішні висновки, типу, я тоді був не правий“».

Дітей з санаторію поселили в Донецьку в місцевій клінічній туберкульозній лікарні. В один з перших вечорів Тимофій в темряві прийшов до найближчої військової бази «ДНР», ввімкнув, за його словами, «на всю вулицю» з телефона пісню Батько наш Бандера і зробив сторіз в інстаграмі.

Про дітей зняли ще кілька телесюжетів. «Елеонора [Федоренко] приїжджала, привозила подарунки. Ну, [щоб] задобрити, постійно з камерами, — розповідає Тимофій. — Без камер просто приїхати, щось привезти, неможливо. Телефон привезли одному пацану, теж під камери».

Один із сюжетів з позначкою «ексклюзив» транслювався на російському Першому каналі. У ньому розповідали, що діти рятувалися від обстрілів в підвалі і харчувалися абияк, але не згадували, що дітей забрали не безпосередньо з Маріуполя, а вже зі спокійнішого Мангуша. Інтерв'ю для сюжету давав головний лікар туберкульозної лікарні, де жили діти, Володимир Мозговий. Він розповів, що діти були залякані і запитували, чи везуть їх вбивати, а також прямо звинуватив батьків у тому, що дітей залишили і що вони «не потрібні своїм опікунам».

Через кілька днів, розповідає Ольга, з нею зв’язалися зі служби у справах дітей Донецька: «Вимагали відразу: дайте нам документи дітей. Я кажу: документи я вам не дам». Єдине, що вона надіслала співрозмовницям, — документ, який підтверджує, що вона і чоловік офіційно є батьками-вихователями цих шістьох дітей.

— Вони хотіли зробити їм днрівські документи, — каже ВВС Ольга Лопаткіна.

— Як ви це зрозуміли?

— Ну, вони самі про це сказали: ми хочемо їм зробити документи. От, якщо ви не прийдете, їх не заберете, то вони залишаться тут. Ми їм зробимо документи і роздамо у сім'ї.

— Це вони вам так сказали?

— Так. Вони і дітям це все говорили щодня.

***

«Ліжечка були ще теплі»

Ще до вторгнення російської армії в Україну із ОРДЛО до Росії почали вивозити дітей-сиріт. Вже в середині лютого 2022 року в пункті тимчасового розміщення на базі спорткомплексу Ромашка в Ростовській області поселили вихованців з трьох інтернатів і соціальних центрів «ДНР».

Скільки саме зараз в Росії дітей-сиріт із «республік» та з інших окупованих територій України — невідомо.

Українська влада каже, що серед більш ніж 230 тисяч дітей, переміщених через російський кордон за час війни, близько 2 тисяч — це діти-сироти та діти, розлучені з батьками.

Уповноважена з прав дітей при президенті Росії Марія Львова-Бєлова в квітні 2022 року заявила, що «у нас на території» 1700 дітей з «Донецької та Луганської республік», більшість з яких — «діти з установ».

У червні 2022 року офіс уповноваженої уточнив на запит ВВС, що частина дітей «після нормалізації ситуації вже повертається на батьківщину».

Директор департаменту державної політики у сфері захисту прав дітей міністерства освіти РФ Лариса Фальковська тоді ж, у квітні, з посиланням на органи опіки та піклування казала, що у Росію ввезли 2161 дитину, причому 100 з них, за формулюванням Фальковської, були зі «звільнених територій України».

Україна неодноразово заявляла, що вважає ці дії кіднепінгом.

«Примусове переміщення цивільного населення на територію держави-агресора, зокрема дітей, має ознаки викрадення, — заявило МЗС України в березні 2022 року. — Такі дії є грубим порушенням міжнародного права».

Радник мера Маріуполя Петро Андрющенко стверджував, не уточнюючи джерела, що наприкінці травня в Ромашці проживали 267 сиріт з Маріуполя та Волновахи. Сама Марія Львова-Бєлова розповідала в соцмережах, що в одному з підмосковних санаторіїв «перебуває на реабілітації» 31 дитина з Маріуполя.

Губернатор Московской области Андрей Воробьев встречал детей, вывезенных с Донбасса (Фото: Vorobiev_LIVE / Telegram)
Губернатор Московской области Андрей Воробьев встречал детей, вывезенных с Донбасса / Фото: Vorobiev_LIVE / Telegram

Російські чиновники в таких ситуаціях використовують термін «евакуація», українські — «примусова депортація».

«Чому дії РФ не є евакуацією, пояснити дуже просто, — каже ВВС юристка українського Регіонального центру з прав людини Катерина Рашевська. — По-перше, Росія сама створила умови для такої евакуації. По-друге, за нормами міжнародного права, до того, як евакуювати людей на власну територію, повинен бути цілий комплекс дій із залученням третіх країн, міжнародних організацій, із введенням їхніх гуманітарних конвоїв».

При цьому є свідчення, що як мінімум окремі російські військові і навіть цивільні чиновники можуть сприймати дітей-сиріт з окупованих українських територій як «трофеї».

У березні 2022 року Рамзан Кадиров опублікував відео, де силовики звітують, що не встигли захопити дітей з дитячого будинку, бо тих вже відвезли до Києва.

«Ми не робили зачистку цього села, не заходили з флангів, не робили розвідку, а відразу по-нахабному, на швидкості підійшли безпосередньо до цього дитячого будинку, — розповідав озброєний чоловік на відео. — Швидко його заблокували, проникли всередину, але, на жаль, дітей там не виявилося».

Ліжечка, уточнює він, ще були теплі.

Ще один випадок стався у квітні 2022 року. Людмила Денісова, на той момент уповноважена Верховної Ради України з прав людини, написала у фейсбуці звернення до всіх причетних і небайдужих з проханням «організувати евакуацію дітей-сиріт з Херсона: «58 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, більш як місяць ховаються у підвалі місцевої церкви. З них 10 дітей віком від чотирьох місяців до одного року, решта — молодші чотирьох років, у тому числі діти з інвалідністю».

Як повідомляв тоді колишній уповноважений з прав дитини України Микола Кулеба, відразу після публікації поста всі церкви в місті почала обшукувати ФСБ РФ і окупаційна влада, дітей знайшли і з церкви вивезли. Тоді ж контрольовані ними видання повідомили, що «компетентні органи попередили спробу вивезення дітей українськими нацистами для чорної трансплантології».

Судячи з усього, в операції брав особисту участь депутат Держдуми і заступник керівника фракції Єдина Росія Ігор Кастюкевич. У своєму телеграм-каналі він написав, що в церкві «ми були з групою, подивилися на дітей, поспілкувалися з «дорослими», з місцевим «керівництвом».

На прохання дати інтерв'ю ВВС Кастюкевич не відповів.

Марія Львова-Бєлова неодноразово підкреслювала, що для дітей, які залишилися без піклування батьків через війну, «важливо зберегти кровні зв’язки, знайти родичів, знайти близьких людей». При цьому уповноважена говорила, що родичів планують шукати у федеральних базах даних Росії і Червоного Хреста.

Але російський комітет Червоного Хреста відповів ВВС, що такої бази даних у них немає.

«Якщо можливості [знайти родичів] не буде, то тоді я дуже сподіваюся, що наші російські сім'ї зможуть дати те тепло і турботу, які їм потрібні», — закінчувала свою промову Львова-Бєлова.

За офіційними даними, 27 дітей з Донбасу в квітні взяті під тимчасову опіку сім'ями з Підмосков'я. У регіоні відкрили 30 спеціалізованих шкіл прийомних батьків «для небайдужих сімей, які готові допомогти сиротам Донбасу».

Проєкт влаштування дітей особисто контролював губернатор Московської області Андрій Воробйов. Він сам зустрічав на станції поїзд з дітьми з подарунками, з телекамерами об'їхав кілька прийомних сімей.

Марія Львова-Бєлова підкреслювала у виступах, що ці 27 дітей роками жили в установах, без кровних родичів. Однак в інтерв'ю телеканалу 360 два хлопчики восьми і дев’яти років, яких вже чекали на пероні тимчасові опікуни, розповіли журналістці, що у них у Маріуполі є бабуся.

За словами уповноваженої, незабаром ще близько 100 дітей будуть передані в прийомні сім'ї Москви і Тульської, Калузької, Воронезької областей.

У травні Володимир Путін підписав указ про спрощений порядок отримання російського громадянства для дітей-сиріт з України та з не контрольованих українською владою територій Донбасу. МЗС України виступив з заявою у відповідь, вказавши, що «Путін фактично узаконив викрадення дітей з території України».

На підкріплення своїх слів міністерство цитувало Женевську конвенцію 1949 року Про захист цивільного населення під час війни — вона передбачає, що держава, яка окупувала іншу територію, «ні в якому разі» не може змінювати юридичний статус дітей.

Діти-сироти у Херсоні вже отримали громадянство РФ, заявив у червні призначений Росією керівником адміністрації окупованої Херсонської області Кирило Стремоусов.

У липні 2022 року російське громадянство отримали також ті 27 українських дітей, котрі перебували під тимчасовою опікою в Підмосков'ї.

«Власне, у цьому і причина, чому ми називаємо це не евакуацією, а примусовою депортацією, примусовим переміщенням. Тому що вони не збираються їх повертати», — пояснювала в інтерв'ю радник-уповноважена президента України з прав дітей Дар’я Герасимчук.

«Сибір — перспектива не дуже»

«Якби Елеонора Федоренко приїхала в санаторій в Маріуполь, вивезла звідти дітей, нехай і в Донецьк, і за першої ж можливості передала довіреній особі, це був би просто порятунок, звичайно, — говорить Ольга Лопаткіна. — Питань немає, тільки подяка. Але все ж було не так! З необстрілюваного Мангуша вивезти в Донецьк і всіляко перешкоджати поверненню дітей батькам, ну, це схоже на кіднепінг. Я це бачу так, і я думаю, розсудлива людина теж це так оцінить».

Як розповідає Ольга, соціальні служби Донецька запропонували їй приїхати за дітьми особисто. У цей момент її брат ще перебував в Україні, і вона запропонувала написати довіреність, аби він міг їх забрати.

«Ні, ми віддамо тільки вам в руки і більше нікому, навіть не розглядайте цей варіант, — переказує Лопаткіна своє спілкування зі службою у справах дітей самопроголошеної „ДНР“. — Ми пояснювали, що ми поїхали до Франції, тепер нам потрібно якось дітей переправити. Давайте разом думати». У відповідь було: приїжджайте тільки особисто.

Цей варіант, розповідає Ольга, вона навіть не розглядала. «Як ви собі це бачите? — міркує вона. — У мене навіть закордонного паспорта немає. Це раз. По-друге, я попросила притулок у Франції від агресії Російської Федерації, і тут я, така, розвертаюся і їду назад. Статус я, природно, втрачу і назад не повернуся. І що мені робити? Мені потрібно пів сім'ї залишити у Франції? І з половиною сім'ї жити в Росії? Звідти я теж нікуди не поїду. В Україну я не зможу в'їхати ніяк, в ЄС я не зможу вже в'їхати, тому що я втрачаю статус. Освоювати Сибір їхати тільки. Це перспектива не дуже».

Коли соціальні служби зрозуміли, що Лопаткіна не приїде і не надішле їм документи, вони припинили виходити на зв’язок, каже Ольга.

Так минули кінець березня і квітень. Діти і далі жили в туберкульозному диспансері Донецька. «Чесно, ми в Маріуполі в підвалі харчувалися набагато смачніше, ніж в Донецьку в лікарні нас годували», — сміється Тимофій.

Молодші проводили час в ігровій і гуляли з вихователькою по території установи. Старших відпускали пройтися за воротами на кілька годин. Тимофій в основному проводив час з дівчиною, з якою познайомився там же, в сусідній палаті: «Перші кілька днів не дуже сподобалася, а потім все пішло, закрутилося, завертілося». З батьками зідзвонювалися щовечора рівно о сьомій годині, медперсонал ніяк цьому не перешкоджав.

Ольга з Денисом, трьома дітьми і двома собаками налагоджували побут у французькому Луе. Вони стали першими біженцями з України в селі.

На початку квітня Лопаткіни вийшли на роботу на місцеву швейну фабрику — чоловік електриком, а Ольга швачкою: «Я без досвіду роботи абсолютно, швейну машинку бачила тільки в школі на уроках праці, але я дуже швидко схоплюю все». В кінці травня сім'я переїхала в будинок, який їм виділив Червоний Хрест.

Весь цей час Ольга давала інтерв'ю і писала у фейсбуці, намагаючись домогтися повернення дітей.

Про розділену сім'ю написали світові ЗМІ аж до Japan Times. І постійно, каже жінка, під її постами з’являлися агресивні коментарі. «Мат-перемат, така-сяка, втекла до Франції. Мовляв, от якщо б це були твої рідні діти! — переказує їх Ольга. — Навіть люди з Донецька, яких я вважала друзями, писали коментарі з матерщиною, не дізнавшись у мене особисто нічого абсолютно».

Як розповідає Лопаткіна, вона попросила родичку, яка живе в Донецьку, відвідати дітей і передати їм солодощі, але та їй агресивно відмовила.

«Мені стало прикро, а потім я подумала, що люди стільки років живуть в закритому місті. Вони закриті від усього світу психологічно, як в коробці там сидять. Вони зомбовані ЗМІ російськими. І ніякого просвіту і кращого життя немає. Напевно, тому вони ображені на життя і тому так поводяться», — каже вона.

Наприкінці квітня Лопаткіній через треті руки повідомили, що в Донецьку знайшлася людина, готова допомогти з поверненням дітей, і дали контакти Тетяни Носач.

Ольга написала зовсім незнайомій жінці і запитала, чи не погодиться вона за довіреністю довезти шістьох її дітей і ще шістьох дітей з іншої прийомної сім'ї з Донецька до Європи.

Носач погодилася.

Тетяна з Донецька

Татьяна Носач из Донецка взялась помогать семье Лопаткиных (Фото: BBC)
Татьяна Носач из Донецка взялась помогать семье Лопаткиных / Фото: BBC

У відповідь на запитання, хто ви і чим займаєтеся, Тетяна Носач сміється і каже, що ще не вирішила: «Ну, я Тетяна з Донецька. З 2014 року з ідентичністю все дуже погано».

До 2014-го у Носач було в Донецьку два соціальні центри — один для жінок з ризиком відмови від новонароджених дітей і один для жінок з дітьми в складній життєвій ситуації. «У темі сирітства я дуже давно», — пояснює жінка.

Влітку 2014 року, коли почалася війна, Носач поїхала з трьома своїми дітьми до Києва. Там вона прожила рік і повернулася.

«Перенести себе з усіма корінцями виявилося не так просто, як я вважала. Думала, буду жити на два міста. Але я недооцінила ось цей соціальний клей, який у тебе є в твоєму місті, наскільки це важливо».

Коли навесні 2022 року з Маріуполя відкривалися коридори в бік самопроголошеної «ДНР», Носач волонтерила в селищах навколо міста.

Лопаткіна списалася з Носач у фейсбуці. Тетяна поговорила зі службою у справах дітей у Донецьку, і, за її словами, виявилося, «що там всі були налаштовані на те, щоб сім'я возз'єдналася, що дітей краще вивезти».

«Люди, які працюють в сфері захисту дитинства, дуже добре розуміють, що рішення мають бути на користь дитини, — каже Носач. — Я, звичайно, за те, щоб шукати родичів, тому що ніякий усиновитель не буде кращим».

На початку травня Лопаткіна написала довіреність на Носач у нотаріуса французькою мовою, зробила переклад і доклала оригінали документів дітей. Поштового сполучення між ОРДО і Францією немає, тому брат Ольги Володимир зустрівся з Тетяною особисто в Європі, щоб передати документи.

Однак 17 травня комісія, зібрана в адміністрації Калінінського району Донецька, ухвалила рішення не передавати дітей Тетяні.

«Я не знаю, з чим це пов’язано, тому що в принципі фахівці, які розбираються в цій темі, всі вважали, що потрібно віддати, — пояснює Носач. — Але якось вийшло, що пропагандистська нотка у всьому цьому влізла, що це діти-сироти, що тепер наша „республіка“ повинна відповідати за дітей, а батьки поїхали в інший бік, мовляв, евакуювалися і навіть собачок евакуювали, а дітей, значить, не люблять».

Десь через місяць, розповідає Тимофій, до нього прийшли представники Елеонори Федоренко і запропонували йому зробити документи «ДНР» і вступити до Донецького університету.

«Я вже просто на засмучених почуттях, подумав, що все, типу, це кінець, вже не приїдемо до батьків, від безвиході кажу: „Так, звичайно“».

Однак він передумав: «Потім я написав, подзвонив, кажу: ні, я відмовляюся, мені нічого робити не треба. Я краще залишуся ніким, але документи мені не потрібні ваші. Я бігти хотів. Хотів зібрати малечу, кинути всі речі, просто тікати, просто звалювати кудись з „ДНР“ — попутками, чим завгодно, я мільйон варіантів би придумав по ходу справи. Я просто не мав наміру там залишатися. Там жити неможливо. Люди звідти виїжджати по-максимуму намагаються, тому що там просто треш реальний, словами не описати. Там всіх мужиків позабирали в армію. Абсолютно всіх, тільки інвалідів позалишали. І, типу, половину висилають зараз на Маріуполь, щоб Маріуполь відбудовували по-новій ті, кого в армію не забрали».

Від втечі Тимофія відрадила Носач. І Тетяна, і Ольга написали офіційні скарги, що рішення було ухвалене без врахування інтересів дітей. У червні призначили другу комісію.

«Я вже опустив руки, і ось дала мені тітка Таня другий вдих, коли сказала, що ще одна комісія буде, — розповідає Тимофій. — Кажу: треба мені туди поїхати. І я домовився з головлікарем, щоб мене відвезли разом з ним, щоб я там був присутній».

Зала для засідань була забита повністю. «І ось я заходжу, мене починають розпитувати: які у вас стосунки з батьками, ваше бажання яке? — згадує Тимофій. — Я кажу: у мене тато — це найкращий друг, мама — це мама, малеча шалено скучила, вони мене щодня запитують, коли ми поїдемо додому, так що, кажу, відпустіть і все».

Їх відпустили.

«Я радий, що дотримав слова»

BBC
Фото: BBC

20 червня Носач зайшла за Тимофієм і його братами й сестрами в туберкульозну лікарню. Донецьк в ці дні сильно обстрілювали, «прилітало дуже близько», згадує Носач, і у неї навіть промайнула думка, що вона не довезе дітей.

Дорога зайняла чотири дні. Спочатку рейсовим автобусом з Донецька до Москви. Потім пів дня пересадки. Далі майже добу автобусом Москва — Рига, з Риги іншим автобусом ще 20 годин до Берліна.

«Пригоди у нас були. Навіть скоординувати туалет 12 дітей і плани водіїв, які хочуть швидше доїхати, це дуже складно», — сміється Тетяна.

«Чотири доби дороги це дуже важко, фізично важко, — коментує Тимофій. — „П'ята точка“ просто „вийшла з чату“».

«У нас по дорозі відчуття було ніби це фільм, — каже Носач. — Всі люди, навіть якщо дивувалися ситуації, прагнули допомагати». На латвійському кордоні в очікуванні, поки всім оформлять документи для в'їзду в ЄС, Тетяна пішла купувати дітям бульйон в автоматі: «І ось, у мене картка три бульйони змогла проплатити, а далі не знімалися гроші. До мене весь автобус кинувся — „і ми хочемо купити їм бульйон, і ми хочемо“».

Квитки для Носач і 12 дітей оплатили волонтери і частково сама Тетяна.

«Я її особисто взагалі навіть не бачила жодного разу в очі, — каже Ольга Лопаткіна. — Ти живеш і думаєш: невже такі люди існують ще, чесні і справедливі?»

У Берліні дітей зустрічали батько і дядько на сімейному мікроавтобусі. «Таня передала в руки, так скажемо, товар. Батя на емоціях, діти на емоціях. Тато навіть сльозу прокинув, я його підколюю за це, — розповідає Тимофій. — Ну, я в принципі, спокійний такий. Я щиро радий, що я тут, що я з родаками знову. Просто через те, що я старший, через цей вантаж відповідальності мені якось не до емоцій. Я дуже радий, що дотримав слова. Я привіз малих всіх здорових і живих».

Діти доїхали до Луе 24 червня вдень, ще коли у Ольги була зміна на фабриці. «Я просто строчу на роботі як божевільна, все кипить, все біжить, вже діти на підході. Це неймовірне відчуття. Просто сидиш, як на їжаку».

Забирати Ольгу з роботи поїхав її чоловік Денис удвох з Тимофієм — мати зі старшим сином зустрілися першими, окремо від інших дітей.

Семья Лопаткиных (Фото: BBC)
Семья Лопаткиных / Фото: BBC

Молодші чекали в своєму новому будинку і, побачивши Ольгу, з вигуками «Мама! Мама приїхала!» вибігли за ворота і помчали до мікроавтобуса.

Найменший Давид — йому за час розлуки виповнилося сім — вискочив, не встигнувши надіти капці, й добіг до мами вже без них.

***

Валентина Іванівна, кухар із санаторію в Маріуполі, вижила.

Виїхати з обложеного міста вона змогла тільки в травні, в бік Росії. Її зять Олексій Волощук розповів ВВС, що жінка дуже засмутилася, коли побачила новинний сюжет російського телеканалу, в якому стверджувалося, що діти в санаторії голодували.

Дідусь Тимофія теж вижив. Вже у Франції хлопець дізнався, що літню людину під час боїв за Вугледар змогли вивезти в безпечне місце добровольці.

Тетяна Носач повернулася додому в Донецьк. Вона сподівається і далі допомагати розділеним сім'ям: «Думаю, звертатимуться навіть представники влади, тому що їм теж не хочеться сиротити дітей, у яких хтось є живий з родичів».

Тимофій має закінчити школу в Україні дистанційно і паралельно піти у французький 12-й клас. «Після школи піду куди-небудь барменом або щось таке, тут вже просто що легше дасться», — міркує він.

У серпні Ользі та Денису дадуть відпустку на швейній фабриці. Вони планують посадити всіх дітей в сімейний білий мікроавтобус з українськими номерами і поїхати в Португалію до океану.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

Радіо НВ
X